Лілія Карбовська
Під темними зорями
2. Сатінарі
— І постарайся якнайшвидше переконати мене, що я недаремно витратив на тебе глечик води! — сміявся Ретидан.
Однією рукою підтримуючи Сатінарі, що ледве стояла на ногах від слабкості й болю, він повільно лив на неї воду. Стікаючи по стегнах, вода перемішувалася з брудом і кров’ю.
— А тепер трохи постій сама. Я ж бачу, ти нормально помитися не зможеш.
Нахилившись, Ретидан підняв з долівки її брудну спідницю і швидким рухом відірвав шматок тканини. Змочив його в мисці з водою і, підхопивши дівчину, що вже заточилася вперед, почав витирати її сідниці та ноги.
Його увагу привернув широкий браслет без застібки, що обхоплював її щиколотку.
— Він не знімається?
— Це звичай нашого народу. Мене з дитинства призначено нареченою Сонця. Браслет — це щоб завжди всім видно було. Жоден чоловік не може бути з такою жінкою.
— Як бачиш, наших чоловіків такі дрібниці не зупиняють! — зареготав Ретидан, згадавши, що виробляли з полонянкою двоє його товаришів, поки він, підійшовши на крик, стояв і чекав своєї черги.
Сатінарі відсахнулася, ніби він її вдарив, і ледь втрималася на ногах.
— Ну-ну, не бійся. Поки ти в мене, інші тебе не зачеплять. Поки мені цікаво! — і він знову голосно засміявся. — Давай, знімай уже все інше!
Прикусивши губу, дівчина почала розв’язувати широкий пояс, який закріплював на талії сорочку з цупкої тканини, що ледве доходила до стегон. Пальці не слухалися, туго затягнутий вузол, просякнутий водою, не піддавався. Почекавши трохи, Ретидан узяв зі столу ніж і розрізав пояс, а після того підніс лезо до горла Сатінарі.
Дівчина заплющила очі.
Ретидан засміявся:
— Сорочку зніму, так швидше буде, — і почав обережно розрізати щільну шнурівку під горлом, а потім — тканину зверху донизу, навмисно час від часу торкаючись тіла кінчиком ножа і прислухаючись до того, як дівчина здригається від кожного дотику. Раптом ніж зачепився за щось. Здивований Ретидан відклав ніж, руками рвонув тканину — і присвиснув від здивування, побачивши на талії дівчини міцний ланцюжок, схоже, з того самого металу.
— Нічогенька така прикраса! — він потягнув за ланцюжок. Дівчина прикусила губу. Він потягнув сильніше, і Сатінарі скрикнула. Задоволений, він послабив натяг. — Це у вас теж такий звичай?
— Так. Це знак того, що наречена Сонця не буде мати дітей.
— Ну, дітей нам і не треба. А от щодо всього іншого нареченій Сонця доведеться поступитися, — і він знову натягнув ланцюжок. — Звісно, якщо наречена Сонця не хоче, щоб я віддав її іншим воякам.
***
«А це майже не відрізняється від того, що було в житті Шоана…» — тепер Отаель постійно згадувалося життя, після якого почалися його сумісні втілення з тим, хто обіцяв захищати її людей від знегод темного світу. Як казала тоді Раневер? «Мені дуже треба». Ось і зараз його людині «дуже треба», тільки Ретидан ще менше церемониться з тим, кого врятував від смерті, так що його поводження із Сатінарі до болю нагадувало Отаель те, що було з Шоаном у будинку його хазяїна.
І хіба це така вже несподіванка? Хіба не зрозуміло було із самого початку, чим розплачуватимуться за порятунок і захист її втілення? Але це її не зупинило: хотілося втілюватися поруч з тим, хто був старшим, досвідченішим, ніж вона сама, і при цьому чомусь був зацікавлений у спілкуванні з нею. Так, їй довелося відмовитися від самостійного вибору сценаріїв: Рамі-Ен вибирав той, що підходив йому, і пропонував їй супутній, але тільки так їхні люди могли бути разом, як були разом вони, душі.
Тільки в кожному наступному сценарії ставало все більше жорстокості … Рамі-Ен говорив, що зараз їй не варто додатково залучатися до того, що відбувається з людьми, — досить того, що душа і так примусово втягується в тіло людини в ключові моменти реалізації сценарію втілення, — переконував, що зайві переживання ні до чого, що не варто прив’язуватися до людини. А хіба мало того, що вона сама переживає при кожному такому зануренні в людські почуття? Але для неї це хоча б обмежено в часі… На відміну від її людини, яка залишається у взаємодії з втіленням Рамі-Ена і після того, як вона, Отаель, повертається у свою сферу, звідки те, що відбувається між людьми, сприймається як інша реальність, — до наступного недовгого занурення в тіло жінки, коли її накриває болем і страхом у присутності того, у кого втілився Рамі-Ен.
І, думаючи про це, Отаель наштовхується на інше питання — про свої показники на головній кармічній осі добра і зла. Шкода, що вона поки не здатна визначати їх сама. Ось Рамі-Ен вміє це робити — він каже, що періодично з’ясовує, як там у нього зі співвідношенням зла і добра, і якщо раптом виявляє, що частка першого сильно переважає дві третини, звичайні для душ темного спектру, то в наступних життях він урівноважується, збільшуючи понад третину свою частку добра, загалом стежить за тим, щоб не перетнути критичну позначку, за якою душі загрожує неконтрольоване сповзання до повноти зла — і подальше припинення існування. А от сама Отаель хоче потрапити у світлий спектр. Але що відбувається в неї насправді? У який бік осі добра і зла весь цей час рухається вона сама — і в попередніх сумісних втіленнях, і прямо зараз?
Так, прямо зараз, коли її Сатінарі, сидячи в хатині, куди поселив її Ретинар, напружено прислухається до кожного звуку ззовні, бо той може з’явитися будь-якої миті. Або тоді, коли вона сидить, зіщулившись, у кутку свого ліжка, сподіваючись, що цього разу Ретидан зазирнув до хатини лише для того, щоб залишити їжу. Або коли він знову і знову ґвалтує Сатінарі, а вона сприймає цей біль як заслужений, бо вважає, що це Сонце вселило в Ретидана злих духів, щоб покарати свою колишню наречену, яка порушила обітницю заради спасіння власного життя. І тепер вона приречено очікує, що Сонце покарає зрадницю ще більше…
А що зрадила вона, її душа?
***
Одного разу Сатінарі занедужала: її мучила постійна нудота, що ніяк не минала. Вона майже нічого не їла — їжа верталася назад. Врешті-решт це помітив Ретидан.
— І ти дійсно не знаєш, що це за хвороба?
— Не знаю. Але думаю, що це мене покарало Сонце.
— Ну, можна й так сказати, — пробурмотів він. — Але нам такого не треба. Скоро я приведу лікаря.
…Лікар довго оглядав Сатінарі, розпитував про її стан. Потім ствердно кивнув і, поговоривши з Ретиданом у протилежному кутку кімнати, повідомив Сатінарі, що прийде лікувати її через два дні.
Цього разу, оглянувши хвору, лікар сказав Ретидану приготувати окріп, звільнити стіл і постелити на нього простирадло. Потім звелів Сатінарі, щоб вона зняла із себе весь одяг і вдягла чисту сорочку. Далі витяг із сумки пляшку з рідиною: «Випий прямо зараз, скільки зможеш».
Вона випила, а за деякий час відчула, як у неї запаморочилось у голові. Вона ще чула, як Ретидан взяв її на руки і переніс на стіл…
— Ну от і все, тепер ти ніколи вже не матимеш такої хвороби, — почула вона слова лікаря, коли розплющила очі. Вона побачила, що лежить на ліжку, накрита ковдрою. Спробувала ворухнутися — боляче… Лікар рукою притис її до ліжка: ні, не вставати! Він сам трохи припідняв її за плечі і зсунув донизу ковдру: «Дивись сюди!» Сатинарі побачила, що її сорочка задерта до грудей, а живіт перемотаний білою тканиною, на якій проступали плями крові. «Бачиш! Розрізавши живіт, я витяг з тебе те, через що ти знову могла захворіти, і все гарно зашив. Тепер лежи й одужуй!»
Сатинарі одужувала довго, Ретидан ще двічі приводив до неї лікаря. На другий раз той сказав: «Тепер краще», але закликав до обережності.
Ретидан кивнув, погоджуючись, але, коли лікар вийшов, підійшов до Сатинарі, яка так і залишалася сидіти на ліжку, і засміявся: «Я і так забагато чекав! І ти вже за мною там скучила, правда ж? Скільки ще можна відкладати? Сьогодні довго тебе не радуватиму, треба слухатися лікаря, але дещо ми таки зробимо. Ти ж сама цього хочеш, чи не так?»
Він взяв на руки жінку, що зіщулилась у передчутті болю, і переніс її на стіл. Поклав її спину, притягнув до себе, зігнувши їй ноги в колінах і широко розвівши стегна, і увійшов у неї, долаючи опір плоті. Сатінарі голосно скрикнула.
— Іще скажеш, що ми мені не рада? А може, тобі мало?— і він, не зупиняючись, совав безвладне тіло по столі вперед-назад. Сатінарі вже майже не кричала. Для неї було очевидно: лікар вийняв з неї хворобу, але Сонце й надалі буде жорстоко карати відступницю…
***
Щоб зустрітися з Рамі-Еном після смерті Сатінарі, Отаель треба було дочекатися, поки скінчиться життя Ретидана, — опинившись у просторі між втіленнями, душа не може спілкуватися з тим, чиє втілення ще триває.
Отаель. …Я більше так не можу! Він же її убив!
Рамі-Ен. Вона прожила з Ретиданом п’ятнадцять років, а це немало. Якби не він, вона померла б ще тоді, в юності! Я певен, що вона пам’ятала про це все життя і була йому вдячна. Чи ти забула?
Отаель. Не забула. Але яким було її життя з ним?
Рамі-Ен. Як би там не було, вона свідомо обрала його захист, а не ранню смерть. І надалі не пішла від нього, хоч і мала таку змогу, він її під замком не тримав. Я ж обіцяв тобі, що турбуватимуся про твої втілення, і свою обіцянку виконую. І до речі, завдяки Ретидану після того єдиного випадку в неї вже не було вагітностей! Чи багато жінок цього світу могли б похвалитися таким?
Отаель. У неї і не було б вагітностей, якби він не…
Рамі-Ен. Ну, це ти забагато хочеш! (Він засміявся.) Ти ще скажи, що, взявши її під свою опіку, він не мав користуватися нею! Може, треба було порошинки з неї здувати? Тоді їй треба було пошукати іншого захисника! Був ще хтось на прикметі?
Отаель. Ні…
Рамі-Ен. Ну от. Тоді які претензії до мене?
Отаель. Але ж він весь час знущався над нею!
Рамі-Ен. А для чого ще вона була йому потрібна, ця твоя бліда неміч? Наречена Сонця, і вигадати ж таке… У нього що, жінок мало було? А цю він навіть поселив окремо. Ну так, не розрахував останнього разу… До цього випадку вона ж усе витримувала! Звідки він мав знати, що вона така слабка?
Отаель. Я більше так не хочу!
Рамі-Ен. Ну добре, добре. Обіцяю, що наступного разу обійдемося без усього цього. Звісно, якщо твоя жінка зможе бути корисною для чоловіка чимось іншим.
Читайте повну повість «Під темними зорями»:
Автор публикации
https://glubina.space/povist-pid-temnimi-zoryami-zmist/
https://glubina.space/u-prominni-svitanku-povist-iz-ciklu-pro-vtilennya-otael/
