Лілія Карбовська
Під темними зорями
3. Ісола
Торговець не обдурив, пообіцявши наступного разу привезти щось дивовижне.
Дівчина, яку він показав Авнеру, дійсно виглядала незвично — дуже худа, маленького зросту, з великим очима, а головне, зі шкірою зеленуватого відтінку і без волосся на голові.
— Звідки вона в тебе?
— Дуже здалеку доставили. Це я для тебе приберіг.
— Вона ще дитина?
— Не зовсім! — засміявся торговець і розщібнув на дівчині довгий грубий одяг, оголюючи груди.
— Ти диви, і правда! А вони там всі такі такого росту?
— Ну, є і вищі, але не набагато.
— Як її звати?
— Ісола. В усякім разі, вона відгукувалась на це ім’я, коли я купив її.
— Що це за одяг? У них так ходять?
— Та ні, це я на неї вдягнув, щоб вона в дорозі не запилилася, — відповів торговець. — Її власне вбрання дещо обтріпалося.
Авнер зареготав:
— Ну, то я її вдягну по-своєму, нема чого таку красу від світу ховати! — і він шарпнув тканину, якою намагалася прикритись Ісола. — Вона розуміє по-нашому?
— Розуміє «іди сюди!», — засміявся торговець. — А тобі щось більше від неї треба? А, знаю, тобі ще треба «роздягайся!» і «лягай!», але, наскільки я тебе знаю, ти швидко її цьому навчиш.
І чоловіки голосно зареготали, дивлячись на дівчину, яка перелякано щулилася під поглядом нового хазяїна.
***
«Уроки мови», як називав це Авнер, почалися в той же вечір. Він поселив Ісолу в крихітній кімнатці поруч зі своєї спальнею, аби завжди була під рукою, і сам визначив, якій одяг їй потрібен: коротка сорочка з великим вирізом і широка спідниця, що ледве доходила до колін, видалися йому найкращим варіантом.
Якось у розмові з приятелями він похвалився тим, що завдяки його викладацьким талантам і багатократному повторенню матеріалу — тут він зробив непристойний жест, і чоловіки вибухнули голосним сміхом — ця чужоземка вже розуміє декілька слів. От шкода тільки, що зовсім нічого не говорить. «А ти що, хотів би, щоб вона промовляла ці слова, звертаючись до тебе? — зареготав один зі слухачів. — Скажи своїй жінці, хай навчить її пристойних виразів».
Авнер подумав, що це дійсно може бути цікавим. Покликавши жінку, він доручив їй навчити Ісолу говорити. Хазяйка кивнула, взяла за руку дівчину, яка не розуміла, що відбувається, і повела до себе в кімнату. Там вона сердито наказала дівчині лягти, задерла їй спідницю і, знявши довгий пояс-ремінець, почала її шмагати. Сама господиня при цьому ледь не плакала. Ісола здогадалася: хазяйка ненавидить її за те, що хазяїн бере її до себе в спальню. Коли б Ісола могла сказати їй, що вона не хоче бути поруч з хазяїном, що єдине, що вона відчуває в його присутності — це страх, що в неї постійно болять груди, зім’яті грубими пальцями, сильно болить внизу від того, що він робить з нею вночі, що вона ненавидить цей відкритий одяг і не хоче бути схожою на кімнатну тварину, яку він зі сміхом показує гостям для розваги…
Втомившись, хазяйка дозволила плачучій дівчині встати і вказала на підлогу біля порогу кімнати. Там Ісола і просиділа до вечора.
А потім хазяйка відвела її назад до хазяїна й поскаржилася, що Ісола — лінива, тупа істота, яка не розуміє нічого і зовсім не хоче вчитися, так що навіть довелося трохи відшмагати невдячну за непослух. Хазяїн здивувався: «Ну хто б міг подумати? А мене вона слухається!», але більше не наполягав на тому, щоб учити нерозумну Ісолу. А щоб утішити жінку, пообіцяв додатково покарати неслухняну.
Ісола не розуміла, що говорить хазяйка, але відчувала в її інтонаціях вороже ставлення до себе. Тож майже не здивувалася, коли хазяїн наказав їй зняти одяг і взяв у руку шкіряний пасок…
Уночі, коли Ісола не могла заснути від болю, їй прийшла в голову думка: треба навчитися говорити мовою цих людей. Вона вже знає кілька слів окрім тих, які говорить хазяїн, коли залишається з нею наодинці. Вона буде уважно прислухатися до того, як він говорить з іншими людьми, і дізнається ще. І тоді, коли вона зможе щось сказати про себе, можливо, над нею не будуть так сильно знущатися.
***
Поступово Ісола почала розбирати все більше слів у мовленні хазяїна і його співрозмовників. Але старанно приховувала свою увагу, втупившись поглядом у підлогу, коли сиділа біля ніг хазяїна під час його зустрічей з гостями.
А в будинку звикли сприймати її як німу тварину, від якої ніякої шкоди, та й клопоту з нею зовсім небагато: дати поїсти, як прийде на кухню, і не забути вчасно випрати їй одяг, аби господар не гнівався, що вона неохайно виглядає. Може, у когось і майнула думка про те, що чужинка здатна була б до хоч якогось спілкування, але поставити під сумнів відгук господині про «дурнувату істоту, не здатну навчитися людської мови» бажаючих не знаходилося — собі дорожче вийде. Та й скільки там часу вона буває серед людей? Поїсть — і швидко йде до себе в кімнату, бо раптом вона саме зараз знадобиться хазяїну. А як його немає вдома, «ця дикунка» залізе десь у кущі неподалік від будинку і сидить там. Ну і нехай собі сидить, так навіть краще, бо ж господар чітко дав зрозуміти: він не хоче, щоб хтось крутився навколо його «вихованки».
І навіть господиня переконалася остаточно, що Ісола їй нічим не заважає, навпаки, з нею чоловік втілює примхи, які, схоже, стають усе більш небезпечними. Чуючи крики, що пробивалися в коридор крізь зачинені двері спальні чоловіка, вона не раз із полегшенням думала: «Добре, що зараз там не я».
***
Боячись, що станеться непоправне, Отаель покликала партнера для розмови.
Отаель. Ти ж обіцяв! Вона може померти!
Рамі-Ен. Так, обіцяв, але за умови, що вона буде корисною для чоловіка. А вона вже два роки для нього лише екзотична іграшка. От він і розважається як може… А якщо тобі це не подобається, подбай про те, щоб вона стала для нього чимсь більшим. До речі, я б порадив вам обом поспішити, бо якщо і нинішні розваги почнуть йому набридати… Ну, ти знаєш, як мої люди вміють урізноманітнювати стосунки з протилежною статтю, фантазія в них багата. Можеш вважати, що сам всесвіт штовхає її до розвитку. І зараз я цьому ще більше посприяю…
Отаель. Будь ласка, не треба!
Рамі-Ен. Треба! Вважай, що це для твого ж блага.
***
…Як добре, що вдень хазяїна не було вдома. Прилігши на землю — трава, здавалося, стишує біль, — Ісола незчулась, як задрімала. Прокинулася, ніби її хтось штовхнув. Не одразу змогла поворушитися — боляче… Хотіла спробувати встати, але стримала рух, почувши слово «вбити». Почала прислухатися. Упізнала голоси двох вранішніх гостей, які тепер, стоячи на стежці, упівголоса обговорювали… смерть її хазяїна. Як добре, що вони не помітили її за кущами… А втім, якщо б і помітили? Можливо, нічого б це і не змінило, бо хіба ж хтось бачить у ній людину? Коли чоловіки відійшли подалі, Ісола рішуче піднялась і пішла в будинок: не хотіла пропустити повернення хазяїна.
Авнер приїхав лише під вечір. Дочекавшись, поки він залишиться один, Ісола сама зайшла до нього в кімнату. Він здивовано подивився на неї, промурмотів: «Ти диви, як швидко оклигала після вчорашнього! Ну що ж, тоді можна продовжити!» — і, схопивши її за руку, штовхнув у бік ліжка. Набравшись духу, вона повільно вимовила імена сьогоднішніх гостей і додала: «Вони хочуть тебе вбити».
Вона не знала, що здивувало хазяїна більше — самі ці відомості чи те, що вона заговорила. Але після хвилинного остовпіння він почав, так само повільно вимовляючи слова, розпитувати її про цю справу. Вона переказала те, що запам’ятала. Після короткого мовчання він вийшов з кімнати. Ісола ще чула, як він покликав свого помічника і кудись пішов з ним.
Повернувшись, Авнер підізвав її до себе і, посадивши на коліна, запитав:
— Ти навчилася нашої мови сама?
— Так.
— Ти ще з кимсь говорила?
— Ні.
— Ні з ким більше не говори. Ні з ким! Зрозуміла?
— Так.
— Добре. Яку ти хочеш нагороду?
Ісола видихнула:
— Плаття. Хороше плаття. — Просити, щоб він більше не мучив її, вона не наважилася, боялась його розсердити.
Авнер засміявся:
— От вже не думав, що тебе це турбує! А мені й це дуже подобається, — і він задер їй спідницю і боляче вщипнув за стегно. — Дуже личить образу тварини, придатної лише для розваги, якою ти й виглядала увесь цей час. Ну добре, буде тобі хороше плаття!
***
Наступного ранку господар поїхав з дому на кілька днів. Говорили, що разом з ним поїхали й гості, які прибули напередодні. Перед від’їздом він покликав до себе жінку і сказав, що доручає їй Ісолу. Попросив підлікувати дівчину до його приїзду і пошити їй плаття — таке, яке вона сама забажає.
Ісола не була в кімнатах хазяйки з того часу, як та відмовилася вчити її мови. Вона боялася, що жінка знову битиме її, але помилилася: тепер вона ставилася до дівчини як до свійської тварини, догляд за якою довірив їй чоловік.
Передусім вона наказала служницям добре викупати Ісолу, дала їй свою найменшу сорочку, яка на дівчині була довжиною до підлоги, потім сказала принести собі обід і дала поїсти Ісолі. А після того відкрила шафу з одягом і жестом запропонувала дівчині показати, яке вбрання вона хоче мати.
Серед купи яскравих нарядів Ісола відшукала темне широке плаття із цупкої тканини, що закривало тіло від горла до щиколоток. Хазяйка подивилася на неї зі здивуванням: «Це? А може, це?» — і подала їй світлу сукню, що підкреслювала фігуру. Ісола захитала головою: ні, ні! Хазяйка знизала плечима і покликала служницю, якій наказала зняти мірки з Ісоли, щоб пошити два плаття вибраного фасону.
Наступні дні були казковими. Хазяйка була такою доброю, що брала Ісолу в сад і дозволяла зривати фрукти, збирати квіти. А ще садила за стіл поруч із собою. За весь цей час вона жодного разу її не вдарила. Серце Ісоли було сповнене вдячності…
Авнер повернувся через тиждень і повідомив, що два його приятелі загинули в результаті нещасного випадку.
У той же день він прийшов забрати Ісолу. Побачивши дівчину в новому платті, він остовпів: «У що ти її вдягнула?» Його дружила посміхнулася: «Вона сама таке захотіла». Авнер подивився на неї недовірливо, але нічого не сказав.
Увечері він підкликав до себе Ісолу і спитав:
— Ти хочеш мені допомогти?
Дівчина мовчки кивнула.
— Мені не подобається моя жінка. Коли її не стане, я поселю тебе в її кімнати, віддам тобі всі її прикраси і скажу перешити на тебе всі її плаття. Будеш мати гарний одяг, а не оце… — він презирливо подивився на сукню Ісоли, яку вона вважала найкращою у світі.
Потім він подав їй маленьку коробочку:
— Ось отрута. Я скоро знову поїду, а ти перейдеш у кімнати до неї. Підсип порошок їй у напій. Зробиш це?
Ісола швидко кивнула. І заховала коробочку в глибоку кишеню нового плаття.
— А тепер скидай цей балахон і ходи до мене!
Ісола обережно зняла одяг і лягла на спину, широко розсунувши ноги. Щасливі дні скінчилися.
***
Так ось яка користь була йому потрібна… «Якщо твоя жінка зможе бути корисною для чоловіка чимось іншим» — це спливало в пам’яті Отаель і раніше, але тоді вона думала про те, що було позначено в сценарії Ісоли, — про можливість попередити Авнера щодо замаху, і питання було в тому, чи зможе її втілення зробити це. А пропозиції вбити когось у сценарії не було, тож слова Авнера стали для Отаель повною несподіванкою. Зрозуміло, що сценарій не прораховує всі дії людини, у ньому завжди є місце для вибору, і рішення людини може не збігтися з намірами її душі… але Отаель практично впевнена, що Рамі-Ен не здивувався рішенню свого втілення.
Вона знає: Ісола зробила вибір одразу. Добре, що Ісола здатна відчувати її підтримку — приплив енергії і стан особливого піднесення дівчина сприймає як відповідь на свої молитви до богині, яку вшановують у тих далеких землях, звідки родом Ісола. А для душі це вже перший етап діалогу з людиною, навіть якщо та й не здогадується, хто насправді відповідає на її звернення до божества. Колись Отаель доросте до можливості безпосереднього спілкування зі своєю людиною: її втілення готове буде сприйняти свою вічну душу як окрему свідомість і захоче заговорити з нею. Але це справа майбутнього, для цього потрібно вчитись у багатьох життях. А поки що… Ось Ісола, вернувшись у свою кімнатку, просить, аби богиня допомогла їй здійснити задумане. І зараз Отаель їй відповість. Тому що це їхнє спільне рішення: людини та її душі.
***
…Хазяйка з недовірою дивилася на дівчину, яка на підтвердження свої слів простягла їй коробочку.
— Що ти таке вигадала? Звідки в тебе це?
— Це дав мені хазяїн. Щоб я вбила тебе, — повільно повторила Ісола.
— Ти хотіла мене вбити?
— Він міг сказати іншій людині. Тому я взяла це, — і вона знову простягла коробочку з порошком.
— Я не можу в це повірити.
— Це правда, — дівчина вже плакала з відчаю.
— Добре, не плач. Давай це сюди, — і хазяйка забрала в неї отруту. — Дякую тобі.
Після цієї розмови настрій хазяйки змінився. Вона більше не садила Ісолу з собою за стіл, не ходила з нею гуляти. Ісола розуміла: господині зараз не до неї, вона думає, як втекти від чоловіка. До його приїзду ще кілька днів, вона має встигнути все організувати. Ісола сподівалася, що господиня візьме її з собою, і кожного дня чекала, що вони вже точно зникнуть звідси. Але час минав, а нічого не змінювалося. Напевно, у хазяйки щось не складалося з від’їздом. І треба було думати про те, як пояснити хазяїну відсутність отрути. Сказати, що висипала в чашку, але хазяйка чомусь передумала з неї пити, тож довелось обережно вилити, щоб не отруївся хтось інший?
Хазяїн приїхав, коли й обіцяв. Увійшовши до кімнати, він спитав жінку, як їй жилося без нього.
— Ось ця твоя улюблениця, — і хазяйка вказала на Ісолу, яка сиділа в кутку кімнати й уважно прислухалася до розмови, — вона сказала, що ти наказав мене отруїти. Так, сказала! Вона вміє говорити! А ти й не знав! І вона такого наговорила, що краще б і далі мовчала! Але отрута справжня, я перевірила. Хто в цьому домі дав їй отруту і підмовив її звести на тебе такий наклеп?
Авнер подивився на Ісолу довгим важким поглядом, а потім знову повернувся до дружини:
— Можеш не хвилюватися, люба, я в цьому розберуся. Я допитуватиму цю паскуду особисто. У мене вона про все розкаже.
***
Врешті-решт він залишив її в живих. Сказав, що так йому буде цікавіше. Поступово затяглися шрамами ножові порізи і рани від батога, зажили опіки від дотику розпеченого заліза, залишивши сліди тавра. Тільки лівою рукою вона майже нічого не могла тепер робити. «Невелика втрата! — сміявся Авнер. — Яке значення має рука, якщо все інше в тебе ще на місці?»
Час, вільний від забавок хазяїна, вона проводила у своїй кімнатці. Повернувшись до себе, засинала, а прокинувшись, годинами лежала на ліжку, згорнувшись під ковдрою. Так менше боліло. Якщо він не чіпав її кілька днів і їй ставало краще, вона сиділа біля маленького віконця і дивилася на світ або малювала на запиленій підлозі химерні візерунки. Коли ж хазяїн надовго їхав з дому, Ісола вдягала те саме «хороше плаття» і виходила на подвір’я, сідала біля стіни навпроти своєї кімнатки і тішилася тим, як на обличчя лягають теплі промені сонця. Вона ні з ким більше не говорила, хазяїн попередив: «Заговориш — відріжу язика». Та й з ким? Виконуючи наказ господаря, до неї ніхто не звертався. Від неї взагалі трималися подалі. Навіть служниця, яка щоранку приносила їй їжу і воду для миття, намагалася якомога швидше вислизнути з кімнати.
Залишаючись наодинці, Ісола розмовляла вголос сама із собою мовою своєї вітчизни. Згадувала дім, батьків, жалкувала, що хазяйка не повірила їй і не врятувалася від смерті, скаржилася на біль, якого завдавав їй хазяїн, говорила, що хоче швидше померти… Іноді їй навіть здавалося, що хтось її слухає.
Одного разу вона не змогла встати з ліжка хазяїна. Авнер відніс Ісолу до її кімнати й залишив там. Уночі вона померла.
***
Підхоплюючи свідомість Ісоли після смерті тіла і переносячи її у свою сферу, Отаель дуже хотіла, щоби в останню хвилину перед тим, як людська свідомість розчиниться в пам’яті своєї душі, Ісола відчула її любов і ніжність — так, ніби богиня-мати, святилища якої стоять на батьківщині Ісоли, зараз прийшла до неї, взяла на руки і віднесла до свого небесного дому, світу світла і любові…
А коли все було закінчено, Отаель знову захлинулась виною — це почуття було з нею протягом останніх років життя Ісоли. Як вона могла обирати людям таке життя? Як можна було платити людськими стражданнями за продовження стосунків з її «покровителем»?
Ні, тепер вже не буде так, як раніше, коли вона брала сценарії, зумовлені вибором її партнера, а потім знову і знову переживала почуття свого втілення, що ставало іграшкою в руках хазяїна. Допоки Авнер не захотів побачити в Ісолі помічницю-вбивцю… І цілком можливо, що колись у майбутньому Рамі-Ен запропонував би їй вибрати сценарій соратниці, яка б від душі допомагала його втіленню здійснювати його наміри.
Але він помиляється щодо неї, як і Авнер помилився щодо Ісоли: темний спектр її не приваблює — і ніколи не приваблював. Було інше… почуття, пов’язані з появою старшого, більш досвідченого, який виявив до неї інтерес і навіть висловив готовність постійно втілюватися разом, а це велика рідкість у світі душ… Звісно, рідкість, адже дуже складно щоразу підбирати сценарії, що перетинаються, у яких кожен міг би отримати бажаний йому досвід. А вони зробили це можливим — тільки ціною жорсткого обмеження її вибору та згоди на сценарії, які несли в собі насильство щодо її втілень. Так, вона не знала до пуття, чим це обернеться для неї і для її людей, наскільки жорстоким виявиться Рамі-Ен, наскільки боляче це буде. Але, навіть зіткнувшись з нестерпним, замість того, щоб одразу піти, вона переконувала «захисника» бути до неї добрішим, бо й справді вірила в його особливе ставлення до неї. Тому що було страшно розірвати цей зв’язок: «Як же він буде без нього?»
А тепер коло замкнулося: вся суть його інтересу до неї виявилася в останньому втіленні. Рамі-Ен навіть не став брати сценарій рятівника, яким щоразу нагадував Отаель про те, як все в них почалося — як Раневер врятувала Шоана і як на ґрунті вдячності виросло кохання… Цього разу Рамі-Ен вважав за краще одразу віддати її втілення в руки хазяїна, який розраховув керувати Ісолою через страх і спокуси зла. Зате Отаель побачила нарешті, чим вона була для свого «захисника» насправді.
Якою ж довгою була її залежність від нього… Але життя Ісоли розвіяло цей морок. Ісола вирішила: «Ні!» — і не побоялася піти проти намірів Авнера… Щоб чинити так, як вважає правильним вона сама, спираючись на свій вибір.
Залишалося дочекатися, поки Рамі-Ен прийде сюди, у простір між втіленнями, щоб вибрати собі новий сценарій.
***
Отаель. З мене досить!
Рамі-Ен. Ти знову? Ну що за невдячність! Він же навіть не вбив її тоді! Ще дванадцять років протримав цю зрадницю біля себе.
Отаель. І це було гірше за смерть!
Рамі-Ен. А ти на що розраховувала? З боку твоєї істотки це було абсолютно безглузде самогубство — втратити довіру чоловіка, від якого залежало її життя. І це замість того, щоб стати йому ще більш корисною! А головне, жінку його вона так і не порятувала — невдовзі він отруїв її все одно. Мені аж цікаво, ти підштовхувала її до цього? Якщо так, то тобі явно не вистачає здорового глузду. Ну нічого, поруч зі мною ти поступово навчишся.
Отаель. Я більше не буду втілюватися разом з тобою.
Рамі-Ен. Серйозно? Я вважав тебе більш розумною. Що ти зможеш зробити тут сама?
Отаель. Я піду в інший світ.
Рамі-Ен. Сама?
Отаель. Сама.
Рамі-Ен. Думаю, ти швидко про це пожалкуєш.
Отаель. Твоя думка мене вже не цікавить!
***
Але залишалося важливе питання, те саме, що посталп перед Отаель ще за життя Сатінарі: куди вона рухалася центральною кармічною віссю, щоразу проживаючи сценарії жертв насильства? У неї вже була відповідь, і її підказали їй почуття, що б там не казав їй Рамі-Ен про те, що не варто турбуватися через життя людей. А те, що відбувалося з її людьми… Ні! Вона відчуває, що це був шлях у пітьму. Але краще знати точно.
І Отаель попросила про зустріч з одним із світлих наставників — у полі кожного світу є наставники обох спектрів, що допомагають душам осмислити досвід їх втілень, а ось те, як співвідноситься їх кількість, уже залежить від спектра творця, який керує тим чи іншим світом.
***
Наставник. Отже, щоб зупинитися, тобі знадобилося зіткнутися тим, що твоє втілення спробували залучити до злочину?
Отаель. Так, тому що це було явне зло, я його не хотіла. А до цього я вважала, що якщо мої люди нікому не заподіюють зла, то можна і так.
Наставник. А як щодо зла, яке заподіювали твоїй людині?
Отаель. Це було боляче… Дуже боляче. Особливо коли Ісолу… (Вона замовкла, але після паузи продовжила.) Спочатку я не думала, що Рамі-Ен буде таким жорстоким, що буде так боляче — і людині, і самій мені. А потім, уже зіткнувшись із болем, я все сподівалася, що це може змінитися, що Рамі-Ен… що я щось значу для нього… Але останнє життя остаточно виявило, що я для нього така ж іграшка, якою мої втілення були для його людей.
Наставник. І навпаки: усвідомлення ним цінності твоїх людських життів свідчило б про цінність твоєї особи для нього. І це стосується не лише погляду ззовні. Для самої душі так само: усвідомлюючи цінність кожного свого людського втілення, вона бачить власну цінність. А перетворюючи людину на витратний матеріал, у світлий спектр не просунешся. Готовність платити стражданнями людей, та й своїми теж, за те, що видавалося любов’ю, а насправді було насильством, — це саме зло: тут і знецінення людського життя, і знецінення самої себе, і одне тісно пов’язане з іншим.
***
Отаель і справді вирішила перейти в інший світ — він трохи більш розвинений порівняно з тутешнім, а ще в його культурному полі закладено траєкторію руху до поширення в суспільстві тонких знань і навичок. Отаель обрала його в розрахунку на те, що його культурне поле допомагатиме душам і їхнім людям шукати шляхи назустріч один одному. Адже саме цього їй і хочеться — вчитися вибудовувати контакт зі своїми втіленнями, щоб не лише включатися в переживання людини в головні моменти її життя, але й проживати його разом з людиною, підтримуючи її, допомагаючи, спрямовуючи…
Згадувати про час сумісних втілень з Рамі-Еном болісно, але вона втішає себе тим, що зрештою зуміла роздивитися зло — і не лише в «захисникові», але й у самій собі, адже самознецінення — це теж темрява. Спираючись на цей досвід, вона працюватиме над своїми кармічними балансами, щоб вийти на рівень світлого спектра.
Вона ще раз переглянула свій новий образ. Ісола… Саме такою вона хоче поставати тепер на тонкому плані, такою бачитимуть її інші душі: великі сині очі, світла шкіра з ледь зеленкуватим відтінком, легке покривало на голові, довге темне плаття… «Дівчинко моя, я тебе не забуду. Я нікого з вас не забуду».
И Отаель зробила крок у новий світ.
2026
Читайте повну повість «Під темними зорями»:
Автор публикации
https://glubina.space/povist-pid-temnimi-zoryami-zmist/
https://glubina.space/u-prominni-svitanku-povist-iz-ciklu-pro-vtilennya-otael/
Один комментарий
Дякую за повість! Дуже цікавий сюжет, і дуже надихаючий епілог ❤