«У промінні світанку» (повість із циклу про втілення Отаель)

Лілія Карбовська

У промінні світанку

(із циклу про втілення Отаель)

І

Мати Лееї знає багато, але баба — ще більше. Леея і раніше підходила до неї з проханням поділитися знаннями, та баба тоді лише махнула рукою: «Мала ще, от вивчишся того, що вміє твоя мати, тоді й поговоримо». А Леея і так вчилася, змалку допомагаючи матері збирати трави. Вони удвох виходили за міський мур і там, подалі від людського житла, збирали цілюще зілля: від болю, від жару, від нежиті…

А як Леея стала старшою, мати стала брати її з собою, коли йшла приймати пологи, бо зайві руки не завадять, і до того ж добре б уже доньці почати засвоювати цінні навички. Здавалося б, за пару років можна було звикнути до того, що родити дітей — це невід’ємна частина життя будь-якої жінки, але, вчергове дивлячись на те, як із жіночого тіла витискається дитина, Леея відчувала: ні, вона так не хоче, вона так не буде! Коли на початку вона говорила про це матері, та лише сміялася: от закохаєшся колись — і не стямишся, як сама матимеш гарненьку дитинку. Леея посміхалась у відповідь, але в душі була переконана: ні, вона не закохається, ніколи такого не станеться, у неї не буде дітей!

Так шкода, що доведеться розчарувати матір…. А до того ж Лееї не хочеться бути сповитухою. Вона переймала знання і практичні прийоми, але… це не її, вона так відчуває. Розуміє, яку важливу, дуже важливу справу робить її мати, але сама не хоче займатися цим.

Інша річ рослини. Для матері це не основне — головне те, що вона робить тоді, коли жінка готується привести на світ нове життя. А от сама Леея хотіла б мати справу лише з травами. Збирати, сушити, готувати настоянки — і потім давати людям, які будуть приходити до неї. А також їй цікаво, як саме лікує баба.

І ще хочеться жити окремо від матері, але як про це сказати? Яка добра дівчина самохіть піде з дому? Так роблять лише тоді, коли виходять заміж. «А ти навіть не заручена», — зітхає мати, коли вони вдвох вертаються додому після виконаної роботи. Леея знову почуває себе винною: мати мріє про щасливий шлюб єдиної дитини, про онуків, а вона… І водночас це додає Леї рішучості наважитися на розмову.

***

Урешті-решт Леея перебралася до баби, яка мешкала на самоті на краю міста. Зовні все виглядає пристойно — мати має що сказати цікавим сусідам: «Літня жінка вже потребує допомоги, от донька і перейшла до неї».

Облаштувавшись на новому місці, Леея повертається до свого давнього питання: а чи може баба поділитися з неї своїми таємницями? Бо баба могла лікувати без трав. А мати — ні. Не могла чи не хотіла? І про це Леея запитує також.

— Не хотіла, — зітхає баба. — Побоялася лікувати… повітрям. Не повірила в те, що зможе. З травами їй було легше, ось вони, ліки — настоянки і відвари з доброго зілля, пий, обмивай тіло, прикладай до рани — і будеш здоровий, аби знати лишень, що, коли і скільки. А тут що? Повітря… — і баба знову зітхає, але в цьому вже не відчувається гіркоти, бо ось перед нею та, хто слухає її з цікавістю і, схоже, не побоїться взятися за те, що не може побачити очима.

— Так чим ти лікуєш?

— Силою землі, води, вогню і повітря, — посміхається баба. — «Ось випий цей кухлик цілющого напою, скинь взуття і постій ногами на землі в мене на подвір’ї, подихай свіжим повітрям на повні груди, подивися на живий вогонь, який я розпалила для тебе, — і будеш здоровим» — так я кажу тим, хто приходить до мене.

— Лише від цього? — недовірливо тягне Леея.

— Ні, не лише. Але людям цього було досить.

— Ти розкажеш мені, що робиш насправді?

— Тепер розкажу.

***

— Сила землі загоює рани, сила вогню очищує тіло, сила води заспокоює, а сила вітру змушує кров швидше бігти по жилах. І сила води, і сила землі, і сила вогню — вони усі навколо нас, ось тут, поруч, як і сила повітря, — говорить баба, — але не кожен знає про це, і подекуди людям краще уявити, що їх лікує вогник свічки, на який вони дивляться пильно в той час, коли я, підхопивши силу вогню, спрямовую її в тіло людини.

— А як ти її підхоплюєш? — завмирає з цікавості дівчина.

— А я її кличу. Знати треба, як покликати. І тоді ця сила допоможе людині.

— І будь-яка людина зможе так… покликати? — Леея боїться прямо сказати, що саме її цікавить, але баба, схоже, все розуміє, бо бере онуку за руку, і Лееї навіть здається, що з руки старшої жінки в її пальці струменить тепло.

— Так. Якщо вона має бажання займатися цим і здатна повірити в силу невидимого. А ти ж знаєш сама, що захоче цього не кожен.

— Але я хочу… — шепоче Леея і на мить опускає погляд. А коли піднімає очі, то бачить теплу бабину посмішку.

***

Як хороше зранку за містом… Знявши взуття, Леея іде витоптаною стежкою і торкається рукою верхівок трави на узбіччі. На ній світле плаття і легенька хустина, обв’язана навколо голови для захисту шкіри від сонця. У другій руці в неї сандалі, а на плечі — повна торбина. Вона вже зібрала все, що хотіла: буде що додавати в напій для бабиних відвідувачів, а що залишиться — це для тих, хто купує в неї цілющі рослини.

Ось і виходить у неї потроху заробляти гроші тим, що їй так подобається, — травами. Звісно, вона не одна така в місті, але люди, які приходять до баби по допомогу, тепер купують зілля саме в Лееї — спочатку робили так для того, щоб підтримати онуку цілительки, а потім самі переконалися, що вона дійсно добре знає свою справу: сировина для відварів і настоянок у неї чиста, без домішок, сміття і плісняви, до того ж дівчини завжди порадить, що і як краще вживати.

Яскраво світить сонце, повіває вітрець, босі ноги вбирають тепло землі. Не вистачає лише води — роса вже висохла. Зате навколо рослини, що увібрали в себе силу землі, води і породження вогню — сонячного світла. Певно, тому вони такі помічні при різних хворобах.

Баба вже навчила її закликати невидимі сили. Тільки мало знати, як звернутись до них, треба ще розуміти, у яких випадках це доречно, що саме допоможе певній людині. І Леея уважно приглядається до того, що робить баба, а потім просить пояснити, чому так, а не інакше. Сама вона поки що нечасто наважується вдаватись до цих сил, хіба що для себе самої.

Заміж їй так само не хочеться. Коли вона приходить у гості до матері, та неодмінно повідомляє, що вже не одна жінка, яка має дорослого сина, питала про Леею. Але дівчина все так же байдуже реагує на це, їй досадно тільки, що своєї відмовою вона засмучує матір, яка все ніяк не дочекається, поки її єдина донька стане на жіночий шлях.

Мати знову і знову нагадує, що нікого Лееї не нав’язує і буде рада будь-якому вибору доньки, аби людина була хороша, і все ніяк не може повірити, що дівчина не хоче цього взагалі: «Ти що ж, хочеш усе життя прожити одна?» Леея не знає, чи хоче вона прожити життя одна, але точно знає, що зараз вона не хоче лягати в ліжко з якимсь чоловіком тільки тому, що так треба, а тим більше не хоче родити дитину.

Можливо, вона б і поступилася, бо так шкода матір, яка страждає через свою «нерозумну» доньку, але, на щастя, баба серйозно сприймає її «не хочу». Баба говорить, що в такій справі не можна без охоти, навіть якщо всі навколо говоритимуть, що вже час для заміжжя, і краще пізніше, але за бажанням, якщо воно виникне в Лееї колись. А якщо навіть ні — що ж, житло вона має, а заробити на прожиття зуміє: і трави ростуть неподалік, і невидимі сили їй допоможуть.

***

«Воістину допоможуть, — говорить сама собі Отаель, коли, підлаштувавшись до свідомості дівчини, чує від її баби таку згадку про невидимі сили. — Навіть ті, про які Леея ані гадки не має».

Леея — не перше втілення Отаель у цьому світі. Отаель перейшла сюди, дізнавшись з доступних джерел про намір його творця у майбутньому вивести людство на шлях тісної взаємодії з тонким світом, — сподівалася, що поле планети, в яке прописана така траєкторія розвитку культури, уже зараз допомагатиме втілюваним тут душам вступати в контакт зі своїми людьми.

У згадках Отаель про попередні втілення на цій планеті багато тяжкого, але вона розуміє: такий шлях набуття досвіду, так вона вчиться — і обирати сценарій відповідно до власних потреб, і сприяти його реалізації, активно залучаючись у життя своєї людини.

І зараз її дуже тішить те, що Леея протистоїть вплив культурного поля, у якому прописані цінності шлюбу та народження дітей. Саме так і було в сценарії, обраному Отаель, але ж відомо, що сценарій не гарантія: людина може не витримати тиску оточення і піти проти плану втілення. І тут багато що залежить від самої душі, яка закладає основи свідомості своєї людини, а потім стежить за її формуванням і підтримує розвиток власного втілення в бажаному напрямку, спираючись на весь попередній досвід взаємодії з людською свідомістю, яка одночасно є і породженням свідомості своєї душі, і потенційним учасником діалогу з нею.

Тож Отаель пильно придивлялась до того, що відбувалося з Лееєю, і надсилала їй підтримку не лише для того, щоб посилити опору людини на власне «я цього не хочу», але й тоді, коли дівчина проявляла інтерес до лікування — чи то рослинами, чи то тим, що Леея услід за бабою, яку теж колись вчила старша родичка, іменує зараз силами стихій. А що, гарна назва для потоків енергії, які існують у полі планети, — сили води, землі, вогню і повітря! Цікаво, як давно якийсь місцевий цілитель з подачі своєї душі дав їм ці імена? Треба буде при нагоді розпитати Тен-Іре, вона втілюється тут довше і напевно знає про такі речі.

 

ІІ

Цей відвідувач не схожий на тих, що приходять до Лееї зазвичай. Такі звертаються до лікарів, і то не найдешевших. Утім, він одразу ж пояснив Лееї, що дізнався про неї від жінки, яка працює в них удома на кухні: вона схвально відгукувалася про Леею та зібрані нею трави й порадила звернутися до дівчини, щоб допомогти господині, яка турбується за перебіг своєї першої вагітності. Тож його дружина, Ейліан, попросила сходити до Лееї і навіть запросити її додому, щоб можна було самій порадитися з нею.

Виявляється, йти до їхнього будинку не так уже й далеко. По дорозі Ісенар — так звати цього чоловіка — розповідає, що його дружина рада жити подалі від центру міста, та і йому самому це до душі — вони обоє люблять тишу.

Ідучи поруч з Ісенаром, Леея вкотре думає про те, якою ціною дається народження нових дітей, скільки жінок втрачають при цьому своє здоров’я, а то і саме життя. А чи всім воно дійсно треба? Ось цьому чоловікові — йому правда це було треба? Так сильно було треба, що він готовий був ризикнути життям свої жінки, про яку зараз щиро турбується? А його жінці воно було потрібно? Ні, зупиняє сама себе Леея, вона не буде робити висновки заздалегідь, може, його жінка сама цього прагнула… Тільки так шкода жінок, які мусять родити дітей лише тому, що живуть з чоловіком.

Коли вони підходять до будинку Ісенара, огородженого муром, за яким видно крони високих дерев, Леея відзначає, що по-справжньому хвилюється. І чого б це? Чоловік поруч з нею не викликає недовіри, певно, і жінка його не завдасть їй неприємностей. І стан жінки нескладний, в усякому разі зі слів її чоловіка. Ну, порадить їй Леея робити заспокійливий відвар, ось, навіть має з собою трохи сушеного листя, і що там ще знадобиться — у неї в торбинці є потроху всякого зілля, а за потреби найближчим часом вона приготує ще. Бентежить, що вперше заходить до багатої господи? Ну так вона ж не просити прийшла, їй заплатять за допомогу, і врешті-решт, вона не нав’язувалася зі своїми послугами, вони самі її запросили… Постаравшись вирівняти дихання, Леея ступає на подвір’я. І не може стримати вигук захоплення.

На великій ділянці перед будинком зелень усюди: пишні кущі, розкішні квіти. Не те щоб Леею дивує сам факт засадженого подвір’я — у маленькому бабиному дворі вони удвох використовують кожен клаптик землі, аби вирощувати рослини, і не лише корисні, але й ті, що просто тішать око. Але тут їх так багато!

Ісенар посміхається: «Це все Ейліан. Ходімо, зараз я вас познайомлю».

Відкриваючи двері кімнати, він голосно говорить: «Ейліан, я привів цілительку!», а потім, пропустивши дівчину в кімнату, додає: «Лееї дуже сподобався твій квітник».

— Правда сподобався? — перепитує молода жінка, що сидить на ліжку. Живіт у неї вже помітний.

— Правда, — завіряє Леея, підходячи до неї ближче. — Я таке дуже люблю.

Ісенар, явно задоволений тим, що жінки швидко знайшли спільну мову, робить крок до виходу:

— Ну, не буду вам заважати. Коли буде треба, покличте мене, я буду в сусідній кімнаті.

— Сідай тут, місця вистачить, — Ейліан показує на ліжко поруч із собою, а потім, змовницьки посміхаючись, киває в бік дверей: — До книжок поспішає.

— До книжок? — повільно перепитує Леея.

— Ну так, їх у нас багато, — сміється жінка. І раптом питає збентежено: — А ти вмієш читати?

— Ні… — Леея відводить погляд і зачіпляється ним за химерний візерунок на тканині, що вкриває ліжко. — І мати моя теж не вміє, — чомусь їй видається важливим це сказати.

— Вибач, — Ейліан обережно торкається руки Лееї. — Ти хотіла, так?

— Хотіла… — відповідає Леея, а потім ледь не пошепки додає: — І зараз хочу.

«Та про що це я? Я ж не для цього сюди прийшла», — Леея намагається струснути з себе дивну задуму, яка охопила її в ту мить, коли прозвучала згадка про книжки, і, зібравшись, запитує:

— Як ти почуваєшся? Розкажи про свій стан, і ми подумаємо, чим я зможу тобі допомогти.

…У присутності Ейліан, яка зацікавлено прислухається до розмови і навіть щось записує на аркуші паперу, Леея пояснює жінці, що працює на кухні, як саме слід заварювати зілля для господині. Жінка киває, посміхаючись до Лееї як до старої знайомої, і час від часу кидає погляд на хазяйку, ніби говорячи: «Ну от бачите, а я ж вам казала!»

Візит Лееї вже оплачено, і господиня сама береться провести дівчину до воріт. Перш ніж попрощатися, Ейліан раптом затримується біля куща з білими квітами і, постоявши хвилину, рвучким рухом відламує гілку і простягає її здивованій Лееї:

— Будь ласка, прийди до нас ще й завтра, по обіді. Хочу ще розпитати тебе про лікарські рослини. Звісно, я заплачу за відвідини.

Приймаючи квітучу гілку, Леея ловить себе на думці, що готова була б прийти сюди, навіть якщо б і не йшлося про оплату.

***

Поглядаючи час від часу на гілку, для якої в хаті знайшовся тонкий високий глечик з блакитними візерунками, — за кілька днів білі пелюстки обсипалися, але листя ще зеленіє, — Леея розкладає на столі зілля, яке вона сьогодні збирається показати Ейліан.

Вона може довго розповідати про кожну рослину як про живу істоту, народжену землею для блага людини, тож точно не візьме гроші задарма. Леея посміхається, уявляючи, що Ейліан, як і минулого разу, дістане білий аркуш з дерев’яної скриньки і почне щось зосереджено занотовувати на ньому.

А далі Леея аж мружиться від химерної думки: от якби показати Ейліан усі ці рослини просто на землі, за стінами міста! Уявляє, як вони удвох схиляться над кущиком, щоб роздивитися тендітні пелюстки і різьблене листя… І сама собі дивується: як їй могло таке в голову прийти? Заради чого б це Ейліан вибиралася за місто? Хіба для задоволення її цікавості не досить буде того, що принесе їй Леея? Та врешті-решт, Ейліан завжди зможе посадити ці трави у себе в саду, там і буде в неї змога в будь-який час роздивитись і листячко, і пелюсточки… а не оте все, що зараз примарилося.

Але навіть ця думка, що навхрест перекреслює фантазію про спільну прогулянку за містом, відгукується в душі Лееї приємним відчуттям: вона уявляє, як збиратиме для Ейліан найкраще насіння цілющих трав. А дещо можна було б і викопати, щоб потім посадити в неї біля будинку… «Ну все, я точно здуріла», — констатує Леея і, струснувши головою, починає обережно складати до кошика приготоване зілля, намагаючись не зім’яти листя і головки квітів — аби Ейліан було чим помилуватися.

…Повернувшись увечері додому, Леея викладає з кошика соковиті ранні ягоди, блискуча шкірка яких, здається, і досі зберігає тепло рук Ейліан — жінка зірвала їх перед тим, як попрощатися з Лееєю. А з невеличної торбинки дівчина витягає справжній скарб, який також дала їй Ейліан, — олівець і аркуш паперу, на якому вгорі написано її, Лееї, ім’я. І там ще багато місця для того, щоб Леея, перемальовуючи літери, могла кілька разів зобразити своє перше слово.

***

«Як схожа Ейліан на свою душу», — відзначає Отаель після чергового візиту Лееї до «багатого будинку»: через свідомість своєї людини вона уважно прислухається до того, як жінки розмовляють між собою.

Інтерес хазяйки дому одразу вийшов за межі практичної користі, яку вона може одержати від застосування принесеного Лееєю зілля. Їй цікаво знати більше, вона випитує в Лееї подробиці, робить нотатки і щиро радіє, коли дізнається про речі, що не описані у великій книжці про рослини з її бібліотеки. Здавалося б, під час вагітності коло інтересів цієї жінки мали б звузитися до того, що стосується її нинішнього стану і майбутнього народження дитини, але ж ні!

«Ось такі вони, втілення душ, які обрали для себе шлях хранителів знань», — думає Отаель, і не знати, чого більше в її почуттях: зачудування широтою зацікавлень Ейліан чи захоплення її душею. Її душу звати Тен-Іре, і вона вже має ініціацію, що закріпила її професійну ідентичність.

Отаель знайома з нею за попереднім втіленням, їхні люди тоді перетнулися. Нова знайома настільки вразила Отаель, що наступне життя їй захотілося прожити неподалік від неї, аби придивитися уважніше до того, як ідентичність хранителів знань проявляється в людському житті. Тен-Іре була не проти, але серйозно застерегла Отаель від поверхового вибору сценарію: «Не треба тісно прив’язувати свій вибір до мого власного, прагнучи опинитись якомога ближче до моєї людини. Обирай те, що буде близьким для тебе, що відповідатиме іншим твоїм цілям, а далі ми постараємося познайомити наших людей».

І через це Тен-Іре подобається їй ще більше — Отаель з власного досвіду знає, що в такій справі буває по-всякому: у неї був дуже болісний досвід сумісних втілень, ще в попередньому світі, вибір Отаель тоді жорстко визначався рішеннями її партнера. Страшно навіть подумати про повторення тих помилок, тож Отеаль уважно обирала серед жіночих сценаріїв мешканців міста, у якому мала намір втілитися Тен-Іре.

Можна було розраховувати, що жінка, яка перейме від рідних традицію народного цілительства, потрапить у поле зору втілення хранительки знань, особливо якщо цьому сприятимуть їхні душі, і так і сталося. Так що тепер Отаель через сприйняття Лееї зацікавлено приглядається до того, як у поведінці Ейліан проявляються інтереси її душі.

Бо колись і самій Отаель треба буде обрати справу, якій вона готова буде присвятити вічність, — спочатку обрати, а далі перевірити цей вибір великою кількістю втілень, щоб потім одержати ініціацію за обраною ідентичністю, а далі стверджувати цю ідентичність через людські життя аж до самого виходу з щільного плану…

Отаель міркує про те, що бути хранителем знань дуже непросто: душа, яка обрала цю професію, після закінчення періоду втілень і виходу на тонкий план стає однією з тих сутностей, які зберігають в архівах власної пам’яті величезні обсяги інформації та постійно додають туди нові дані, а за потреби видобувають звідти відомості, потрібні іншим душам. Яку ж містку для цього треба мати пам’ять, як добре треба вміти її структурувати! Але це так цікаво… Приглядаючись до Тен-Іре і Ейліан, Отаель намагається зрозуміти: а чи сама вона змогла б стати хранителькою знань?

Тен-Іре вважає, що це цілком можливо, і вказує на Леею, за якою спостерігає очима власного втілення: «Ти ж бачиш, яка в неї пам’ять? І не варто списувати це на спадковість. Подумай про те, як у цьому виявляються твої власні якості! А те, що вона вчиться читати, бо хоче дізнаватися з книг про різні цікаві речі? Чим ти це пояснюєш?» — «Тим, що це зближує її з Ейліан?» — пропонує пояснення Отаель, ніби не наважується визнати те, що очевидно для її співрозмовниці. — «От тільки бажання навчитися читати було в неї вже на момент їхнього знайомства, — сміється Тен-Іре, — і ти це знаєш ще краще за мене. Так що придивляйся уважніше до власного втілення — дізнаєшся про себе багато цікавого».

***

Леея здивована: Ейліан сказала, що на основі її розповідей збирається написати книгу про традицію лікування рослинами.

— Але ж у вас уже є така книга! — зауважує Леея. Слово «книга» вона вимовляє з особливою шанобливістю.

— Там не все, — махає рукою Ейліан. — Ти мені розповідала про речі, яких там немає, я перевіряла — звіряла з нотатками, які робила під час твоїх розповідей. І тепер я хочу про це написати, бо таке варто донести до інших людей! — і раптом зупиняється, а після паузи продовжує: — Ні! Це ж твої знання, ти довго здобувала їх, навчаючись у своїх рідних, і завдяки цьому ти заробляєш на прожиття. Я так захопилася ідеєю доповнити вже існуючі відомості з цієї теми, що не подумала про тебе…

Видно, що Ейліан дуже розстроєна, і Леея кидається втішати її:

— Та я ж не проти, пиши, як ти надумала. Мені не шкода, нехай інші, кому це потрібно, знають теж.

А потім за деякий час додає:

— Це було б навіть справедливо: я ж теж дізнавалася щось нове з тієї книги, коли ти читала її вголос.

«Ти чула? «Це було б справедливо!» — звернеться потім до Отаель заінтригована Тен-Іре, яка стежить за розмовою жінок. — Який цікавий у неї хід думок! Можу лише повторити сказане раніше: увага до нюансів свідомості своєї людини може дати багато в плані самопізнання».

 

ІІІ

Леея не очікувала побачити чоловіка Ейліан так скоро. За пару днів до того він надіслав до неї хлопця-садівника зі звісткою, що дасть знати, коли його жінка захоче побачити Леею після пологів. Та воно й так зрозуміло було, що в перший час Ейліан точно буде не до того, щоб, як зазвичай, обговорювати властивості рослин. А зараз Ісенар сам постукав у хвіртку бабиного дому.

— Лееє, будь ласка, прийди до нас сьогодні. Зараз. Будь ласка… Ейліан тебе кличе.

Не розпитуючи, Леея кидається до хати, щоб попередити бабу, хапає торбинку, в яку ще кілька днів тому поклала трави, помічні для породіллі, і вибігає за вулицю.

По дорозі Ісенар розповідає:

— …У нас хороший лікар. Дитина народилася живою, це хлопчик, з ним зараз жінка, в якої є молоко.

— Що з Ейліан? — це єдине, що цікавить зараз Леею.

— Вона дуже виснажена. Лікар сказав: він зробив усе, що можливо, далі все залежить від міцності її організму. Вона попросила покликати тебе.

Що ж, вона прийде й сама все побачить.

Ейліан лежить на ліжку, вкрита ковдрою. Почувши кроки Лееї, вона розплющує очі і слабко посміхається. Схилившись над хворою, Леея проводить рукою по її мокрому чолі, торкається холодних пальців руки. Вона вже бачила таке, ще тоді, як допомагала матері… Швидко випроставшись, Леея робить крок до Ісенара, який теж зайшов до кімнати.

— Я можу їй допомогти. Не травами, а прямо зараз. Залиш мене з нею наодинці, мені треба зосередитись. Нехай ніхто не заходить.

Кивнувши, Ісенар виходить з кімнати і щільно причиняє за собою двері.

Стоячи перед ліжком хворої, Леея закликає стихії, щоб вони допомогли Ейліан. Щоб допомогли її тілу відновитися, щоб додали їй життєвих сил. А потім, сівши на стілець впритул до ліжка, стискає між долонями пальці Ейліан, ніби намагається втримати її за руку у світі живих.

Такою і бачить її Ісенар, коли врешті-решт зазирає до кімнати. Обернувшись на звук, Леея обережно кладе на ліжко руку Ейліан, мовчки киває, а потім без сил відкидається на спинку стільця.

Підійшовши до ліжка, Ісенар дивиться на порожевіле обличчя сплячої дружини, прислухається до рівного дихання. Доторкнувшись до її другої руки, відзначає, що пальці потепліли. А потім, підійшовши до столу, наливає в чашку бульйону, приготований для хворої, і подає Лееї: «Пий! Тобі самій зараз треба прийти до тями». Дочекавшись, поки дівчина зробить останній ковток, він робить їй знак вийти з кімнати.

— Зараз я кажу, щоб тебе добре нагодували, і ти можеш відпочити в будинку чи в саду, а потім, якщо потрібно буде, я проведу тебе додому. І я гідно віддячу тобі за сьогоднішню допомогу. Але краще залишайся в нас, допоки Ейліан не набереться сил. Ти ж зможеш час від часу повторювати те, що робила зараз?

— Так, зможу.

Якийсь час Леея мовчить, не впевнена, що варто уточнювати, але потім все ж додає:

— Я зробила це не задля плати.

— Хто б сумнівався, — на обличчі Ісенара проблискує усмішка, уперше за час їхньої сьогоднішньої розмови. — Що ж я, не бачу, як ти ставишся до неї? Залишайся, так ти краще зможеш їй допомогти. Сусідня кімната буде у твоєму розпорядженні. До речі, зможеш потренуватись у письмі та читанні: я дам тобі книжку для тих, хто вчиться в школі, і за потреби буду пояснювати незрозуміле. Або Ейліан пояснить, — і чоловік знов посміхається.

Леея киває: так, вона побуде тут деякий час, щоб допомогли Еліан. Лише швидко сходить додому, щоб узяти свої речі.

***

— Може, залишишся в нас? — запитує Ейліан після того, як Леея сказала, що вже буде вертатись додому. — Житимеш в окремій кімнаті, хочеш, зробимо тобі окремий вхід до неї. Я вже говорила про це з Ісенаром, і він сказав, що мені й справді не завадила б компанія, особливо зараз, поки дитина ще зовсім мала і я менше виходитиму з дому. Тільки ти не подумай, це не для того, щоб доручити тобі догляд за немовлям замість тієї жінки, що допомагає мені зараз!

Леея до сліз розчулена пропозицією, але заперечно хитає головою:

— Я дуже вам вдячна, але краще буде, якщо я приходитиму до тебе в гості. Ну правда, так буде зручніше і вам, і мені. І звісно, якщо тобі чи дитині знадобиться моя допомога, я прийду до вас у будь-яку хвилину.

— Шкода, — зітхає Ейліан, — але, можливо, так і правда буде краще. Тоді обіцяй, що приходитимеш частіше!

— Обов’язково! — Лееї самій сумно від своєї відмови, і вона намагається пожартувати: — Я ж не забула, що тобі ще треба закінчити свої нотатки про рослини, щоб потім написати книгу!

Але Ейліан сприймає сказане несподівано серйозно:

— Це не заради книги! Я… ми дуже вдячні тобі.. ми думали, що тобі буде краще, якщо ти житимеш у нас. І я хотіла… мені справді цікаво з тобою. Ні, я не так сказала. Мені добре з тобою… — закінчує Ейліан ледь не пошепки.

— А мені з тобою, — так само тихо відгукується Леея, хоча навколо нема нікого, хто міг би почути їхню розмову. — Я буду приходити до тебе.

***

Попрощавшись із садівником, що допоміг донести додому кошик з фруктами, зібраний Ейліан, Леея відразу біжить до баби:

— Дякую-дякую-дякую…

— Що ти там так довго робила?

За час своєї відсутності Леея двічі передавала, що в неї все добре, але без подробиць.

— Лікувала… повітрям, — Лееї хочеться жартувати і сміятись від радості. Її серце сповнене вдячності до баби, завдяки науці якої вдалося порятувати Ейліан.

Крутнувшись посеред кімнати, Леея вибігає назовні, а потім швидко вертається з кошиком:

— Це нам, з їхнього саду.

А далі вони накривають на стіл, розливають у чашки гарячий трав’яний напій, і Леея починає докладно розповідати про те, як вона викликала сили стихій, щоб допомогти хазяйці «багатого будинку», а баба уважно слухає і коментує дії онуки.

Повернувшись у свою кімнату, Леея розкладає речі по місцях. Вечоріє. Скінчивши прибирання, Леея запалює світильник і розкриває книжку, яку дала їй Ейліан.

Лягаючи спати, Леея пригадує, як кілька місяців тому на мить замріялась, уявивши, що разом з Ейліан вони могли б подивитися трави за містом. Тепер ця думка вже не виглядає такою неймовірною. На наступний рік вона обов’язково це запропонує. Їй здається, що Ейліан не відмовиться.

 

ІV

Ейліан написала, що просить прийти до неї на пару днів раніше, ніж зазвичай. Причина не вказувалась, але ясно було, що це точно не хвороба її чи дитини, — про такі речі Ейліан одразу попереджала в записці, яку передавала з тим, хто йшов у бік житла Лееї. Можливо, цього разу трапилося щось хороше?

— Я прочитала нову книгу, — з порога повідомляє схвильована Ейліан. — Її приніс чоловік. Хтось дав йому на декілька днів.

Книга — для Лееї це завжди серйозно, тому вона одразу цікавиться:

— І що там?

— Там про душу.

Леея дивиться на Ейліан здивовано. Що тут такого особливого? Усі ж знають, що душа після смерті людини потрапить на той світ, де на неї очікуватиме або винагорода за добрі вчинки, або покарання за злі. Звісно, служителі храмів у проповідях повідомляють про той світ багато вражаючих подробиць, особливо коли йдеться про потойбічні страждання грішників, Леея сама чула, і, певно, в книжках таке пишуть, але їй важко уявити, що подібні картини могли б так вразити Ейліан.

— Там написано, що все не так, як нам говорять.

— А як тоді, якщо не так?

Замість відповіді Ейліан запитує:

— Може, ти чула колись, що десь є люди, які вірять у переродження душі? — І, наштовхуючись на здивований погляд співрозмовниці, пояснює: — Ну, що після смерті людини душа не йде в потойбічний світ, а знову народжується на землі в іншому тілі. От уяви, що раніше, в іншому тілі, ти була… здоровезним рибалкою, який ловив і приносив на продаж у місто ось таку величезну рибу! — і Ейліан зі сміхом розводить руки. — А після своєї смерті народишся в родині переписувача книг і з дитинства будеш готуватися продовжити сімейну справу.

— Про переписувача мені подобається більше, уявляю, скільки всього я дізналася б під час роботи, — підхоплює її сміх Леея, а потім додає: — Ні, я ніколи про таке не чула, та й хто б мені розповів? І в тих книжках, що ви мені давали, я такого не зустрічала.

— Я прочитала про це в одній книзі, давно. У нас вдома її немає, мені показували знайомі. Але цікава ідея, правда ж?

Леея готова визнати, що це дійсно цікаво, але тут стільки незрозумілого…

— Але якщо я раніше була… ну, хай тим же рибалкою, чому я про це не знаю?

— У тій книзі йшлося про те, що коли душа народжується в новому тілі, у неї зникає пам’ять.

А ось це вже Лееї не подобається. Таке може статись з людиною — вона забуває, ким вона є, і не пам’ятає нічого, що було з нею раніше. То що, це і з душею так? Але щось тут не те. Така хвора людина знає, що в неї було минуле, про яке вона забула, і мучиться від того, що не може пригадати. А душа, народившись заново, навіть не знає, що це не перше її життя? Тоді це ще гірше від тієї хвороби… Але потім її думка перестрибує на інше: якщо Ейліан уже раніше читала про переродження, то чим здивувала, ні, схвилювала її нова книга про душу? І Леея одразу запитує:

— А про що йдеться в тій книзі, яку ти прочитала зараз?

Ейліан вдячно посміхається: їй самій хочеться швидше розповісти про це.

— Тут сказано, що душа, втілюючись у нове тіло, нічого не забуває!

— Чому ж тоді людина нічого про це не пам’ятає?

— Тому що вона — не її душа, що раніше жила в іншому тілі.

— Як це? Ти ж тільки-но говорила…

— Я не впевнена, що все зрозуміла, але спробую пояснити. Втілення — це не заселення вічної душі в тіло людини, а прикріплення до нього. Вона ось тут, згори, — і Ейліан злегка торкається маківки Лееї. — Приєднавшись до тіла, душа передає людині головні свої якості, ніби накладає відбиток на неї. Тому за характером людина буде схожа на свою душу. Але це будуть дві окремі особистості, кожна зі своєю власною пам’яттю: душа пам’ятає, що відбувалося з тими людьми, у яких вона втілювалася, а людина пам’ятає лише про своє минуле…

Леея киває: Ейліан пояснила добре. Правда, поки не ясно, навіщо це вічній душі, але принаймні вона вже не виглядає хворою.

— Зрозуміло: посмертних співів і танців не буде, — констатує Леея, згадавши популярні картинки, що зображали життя праведників «на тому світі».

— На жаль, ні, — артистично зітхає у відповідь Ейліан. — Зате завтра можна послухати виступ музикантів на площі. Хочеш піти? А потанцювати можемо хоч зараз, щоправда без музики, — і, намагаючи втримувати серйозний вираз обличчя, вона робить крок до Лееї і простягає руку. Леея підхоплює гру, кладе свою руку на долоню Ейліан, і вони разом плавними кроками доходять від стіни до дверей — якраз у ту мить, коли на порозі кімнати опиняється Ісенар.

Ейліан церемонно киває Лееї, повільно відпускає її руку і повідомляє чоловікові:

— Я розповідала Лееї про нову книгу. А завтра ми йдемо на концерт.

***

Подивитися на нову книгу поки що немає змоги: після прочитання Ейліан одразу ж віддала її переписувачеві. Леея не уявляє, скільки коштує скопіювати книгу, напевно, це дуже дорого, але сам цей факт уже говорить про те, що означає для Ейліан описане там. Зрозуміло, що Ейліан поставилася до прочитаного дуже серйозно. Вона більше не верталася до цієї теми, але, можливо, саме тому, що після першого виплеску враження її треба ще раз добре поміркувати на самоті. Леея уявляє, як Ейліан візьме переписаний примірник, сяде на диван, підібгавши ноги, і почне перечитувати текст, а потім, закривши книгу, довго сидітиме із заплющеними очима. Буде думати про свою душу.

Як вона казала? «Душа накладає відбиток на людину»? Тоді душа Ейліан схожа на неї, точніше навпаки, але не важливо, головне, що можна уявити, яка це душа. Певно, вона теж дуже любить дізнаватися про різні цікаві речі. І така ж добра в спілкуванні з іншими людьми… Леея тут же подумки виправляє «людьми» на «душами», а потім посміхається сама собі: ще нічого не знаючи про світ душ, вона вже уявила, як вони розмовляють між собою.

І тут Леея розуміє, що про душу Ейліан вона думає тому, що ніби не наважується прикласти почуте від Ейліан до самої себе, уявити власну душу. Якщо її душа схожа на неї… А яка вона сама?

Леея поринає в задуму, сидячи біля розкладеного на чистому рядні підсохлого зілля — завтра зранку треба буде віднести до аптекаря, якому її порекомендувала Ейліан. Він пообіцяв купувати сировину для настоянок, які готує за власними рецептами, тож тепер Леея влітку збирає так багато трав, щоб вистачало для продажу в аптеку протягом року.

Звук за вікном повертає її до реальності: вже вечоріє. Запаливши світильник, Леея починає уважно переглядати висушені рослини, щоб бути впевненою в якості того, за що завтра братиме гроші. А запаковуючи трави в торбинку, знову переходить думками до Ейліан. Як добре вона допомогла Лееї з цим додатковим заробітком!

Ісенар теж добра людина: коли Леея верталася додому після тих двох тижнів у їхньому домі, він не лише заплатив за лікування, а й запропонував щомісячно давати їй певну суму — сказав: «Повір, Лееє, для нас це небагато, нас це справді не обтяжить». Але від останнього вона відмовилася — відчула, що це порушить щось у її стосунках з Ейліан. А от якщо вони порекомендують послуги Лееї ще комусь іншому — це інша справа, Леея так і сказала тоді Ісенару.

Відриваючись від спогадів, Леея зітхає: охарактеризувати іншу людину їй легше, ніж себе саму, от хоч бери й запитуй в Ейліан, яка вона, Леея. І раптом до неї приходить думка: «От у мене є Ейліан. А як із цим у моєї душі?»

***

— А книга, про яку розповідала Ейліан, була передбачена твоїм сценарієм? — цікавиться Отаель у Тен-Іре.

— Було передбачено знайомство з тим, як насправді влаштований світ, тож щось би точно потрапило їй у руки. Тут поки що дуже мало таких джерел, але дещо можна знайти, особливо коли людина хапається за кожну нову книжку, що опиняється в полі її зору.

— Ти хотіла, щоб твоя людина дізналася, що її душа поруч з нею?

— Так. І щоб під враженням прочитаного Ейліан спробувала звернутись до мене.

Думка про прямий контакт з людиною, яка знає, до кого вона звертається, захоплює Отаель. Вона може відповісти людині почуттями і вже робила так раніше, коли її втілення зверталися до божества. Але пряме звернення — це інше… І Отаель знову запитує Тен-Іре:

— А в тебе вже був такий досвід? Хтось уже звертався так до тебе?

— Так. Уперше це трапилося ще в попередньому моєму світі.

— А як ти відповідала? Тоді, вперше? Бо я вмію лише на рівні почуттів…

— На рівні почуттів — це дуже добре, не варто применшувати роль такого спілкування. А в тому випадку я відповіла людині тілесними знаками.

— А що для цього потрібно?

— Цілеспрямовано впливати на тіло, викликаючи фізичні відчуття, які людина за згодою з душею ідентифікуватиме як відповіді «так» або «ні». Тільки не сумнівайся в тому, чи зможеш ти цього навчитися. Краще прямо зараз приділи увагу тілу своєї людини, а я підкажу тобі, що і як. І до речі, ти ж розумієш, цілком може статися, що тепер Леея звернеться до тебе.

— Але навіть якщо б могла впливати на тіло, як Леея зрозуміє, що це роблю я?

— У цьому випадку зможе допомогли Ейліан. Думаю, що після нашого з нею спілкування вона захоче розповісти Лееї, чого можна очікувати людині від власної душі.

 

V

Ейліан сама починає розмову на цю тему:

— А скажи, ти не пробувала заговорити до своєї душі?

Леея заперечно хитає головою: така думка дійсно на мить промайнула у неї, але не більше. Леея одразу відкинула її як недоречну: ну що вона знає про свою душу, щоб насмілитися говорити з нею? Їй навіть лячно стало від думки, що її душа могла б їй відповісти, хоча вона навіть не уявляє, як могла б її почути. А раптом би душа розсердилася на неї за те, що вона, Леея, робить щось не так? Ще тоді, коли вони пішли на площу слухати музику, Ейліан по дорозі розповіла їй, що душа обирає собі нову людину з певним наміром, щоб та людина зробила щось, що треба душі, — так запам’ятала ту розмову Леея. От після того вона й подумала: а якщо її душа хотіла, щоб Леея, як і її мати, допомагала жінкам народжувати дітей? А з іншого боку, якщо людина схожа на свою душу, то, може, її душа не хотіла, щоб Леея була сповитухою, а ще не хотіла, щоб Леея виходила заміж? Складно…

— А я спробувала, — зізнається Ейліан. І замовкає, чекаючи на реакцію подруги.

Леея дивиться на неї, широко розплющивши очі: яка Ейліан смілива! А потім запитує:

— І що ти їй сказала?

— Я спитала, чи чує вона мене.

— І що було далі? — схвильовано шепоче Леея.

— Я відчула, що мені здавило голову, ніби хтось невидимий натиснув на скроні. Я думаю, це була вона. Щоб переконатися, я повторила своє питання ще кілька разів, і кожного разу було так само.

— А ще що-небудь ти їй говорила?

— Я спитала, чи хоче вона зі мною розмовляти. І знову відчула те саме.

— Це ніби вона сказала «так»?

— Саме так я і подумала.

Леея захоплена почутим: Ейліан розмовляла за своєю душею! Але водночас думає про те, що за час цієї розмови Ейліан кілька разів відчувала, як їй стискає голову. Тому Леея підходить до подруги, злегка торкається її скронь і запитує:

— А твоя голова? Тобі, мабуть, було важко?

— Трохи. І голова після того паморочилася. Але воно того варте. Я буду пробувати ще!

Леея згадує фразу, яку почула від Ейліан, коли та розповідала про вибір душею підхожого плану втілення: «Що вгорі, те і внизу», — і думає, що душа Ейліан так само зацікавлена в спілкуванні зі своєю людиною.

— А уяви собі, що так ти дізнаєшся про щось таке, що не описано у тій книзі. Тоді ти зможеш написати про це сама! — змовницьки підморгує Леея, натякаючи на те, що Ейліан через пару років після народження дитини таки втілила в життя свій намір оформити у вигляді книги те, що дізналася від Лееї про лікувальні властивості рослини.

— Ось про таке я точно не думала, — відповідає їй з усмішкою Ейліан, — але дякую, що віриш у мене.

***

Отаель розмірковує про тіло людини.

Як і всі душі, що починали свій шлях у щільному світі з автозавантаження, бо на перших порах ще не здатні були осмислено обирати собі втілення — «були малюками», як висловлюється Тен-Іре, — початково Отаель знайомилася з тілом, потрапляючи в нього в найважливіші моменти життя людини, як-от народження і смерть, а також при проживанні ключових подій сценарію. А поза тим — тоді, коли людина переживала дуже сильні почуття, вони буквально захоплювали її душу… Але назвати це знайомством можна було лише дуже умовно: на початку таке примусове втягування в тіло викликало розгубленість и бажання якомога швидше повернутись «додому», у свою сферу, де можна було відпочити від цього досвіду до наступного разу.

Пізніше, коли Отаель «підросла», між такими епізодами включення в тіло вона почала спостерігати за тим, що відбувається з людиною, — і це вже вимагало свідомого підлаштування до людської свідомості. Вона вже могла відповісти на певний стан людини своїми почуттями, які людина сприймала або як власні, дивуючись їхній інтенсивності («Що це на мене найшло?»), або тлумачила як відповідь божества, якщо перед цим зверталася до вищих сил. Але як через підлаштування до свідомості людини викликати певну тілесну реакцію? Те ж відчуття тиску в певній ділянці тіла — як таке можна зробити?

— Не соромся запитувати, я підкажу, — підбадьорює її Тен-Іре.

— А людина? — Отаель нарешті висловлює те, що турбує її з моменту, коли перед нею постала ця тема. — Як вона почуватиметься, поки я… буду на ній тренуватись?

— Звісно, спочатку вона не розумітиме, що з нею відбувається, її будуть бентежити фізичні відчуття, для яких вона не бачить причини.

— Але я не хочу її лякати! Поки я буду смикати її тіло, вона ж буде думати, що це якась незрозуміла хвороба!

— Тобі все одно доведеться колись проходити через це. І краще зараз, коли поруч із твоєю людиною є моя. Я чула, як вона розповідала Лееї про першу розмову зі мною. Ти ж не думаєш, що Леея забула про це? Вона зіставить власні фізичні відчуття з тим, про що говорила Ейліан, і зрозуміє, що джерело її незрозумілих станів — це ти. І Ейліан зможе їй у цьому допомогти.

— І що вона тоді подумає про мене? Що я знущаюся над нею? — Отаель уже близька до відчаю.

— Ти ще не спробувала, але вже засудила себе від імені власної людини. А до речі, ти знаєш, чому вона досі не намагалася з тобою заговорити? Ну, поза тим, що вона, певно, наперед сумнівається в тому, що здана буде зрозуміти твою відповідь?

— Знаю, — Отаель відчуває незручність, але все ж продовжує: — Вона боїться почути, що я нею незадоволена.

— Ну от, що вгорі, те і внизу, — констатує Тен-Іре. — Починай уже щось робити. Хоча б для того, аби змогти відповісти Лееї, коли вона врешті наважиться звернутись до тебе.

***

Слухаючи розповідь Ейліан про те, які питання вона ставила душі і через які тілесні прояви одержувала відповіді, Леея відчуває жаль через те, що вона сама так і не спробувала звернутись до своєї. Але озвучувати це вона не наважується, натомість питає:

— А кожна душа вміє так діяти на тіло? У книзі про це щось сказано?

— Сказано, але дуже мало. Написано, що душа цьому вчиться.

— А як вчиться?

— Це там не розписано. Але я думаю, душі потрібно зробити чимало спроб, перш ніж вона зможе досягти чіткого попадання і викликати таку реакцію тіла, як вона задумала. Я впевнена, що моя душа навчилася цьому вже давно. А може, і твоя так уміє? Ти так і не перевірила?

Леея хитає головою: «ні», а потім наважується зізнатися:

— У мене дивний стан останнім часом. То сіпаються пальці на руках, то раптом починають боліти литки, то поколює шкіру на обличчі, то тисне щось згори на голову… Незрозуміло, що це, і воно весь час змінюється!

Ейліан замислюється:

— Може, і справді так виглядає їхнє навчання… — А потім на її обличчі розквітає усміх: — А давай я спитаю про це у своєї душі?

— А звідки вона знатиме про мене? — дивується Леея.

— Про тебе — ні. Але раптом вона знає твою душу? Ну, якщо ми часто буваємо разом, може, і вони вже познайомилися?

— Що внизу, те і вгорі? — переінакшує приказку Леея.

— Насправді ні, у книзі сказано, що для того, щоб люди знайомилися, товаришували, закохуватися, вступали в шлюб, не потрібно, щоб спілкувалися їхні душі. Але вони можуть познайомитися, якщо схочуть. Може, і наші схотіли? Я спитаю у своєї. І якщо це так, то попрошу її запитати у твоєї душі, що там відбувається з твоїм тілом. Хочеш?

Леея киває головою, а потім у пориві вдячності хапає Ейліан за руку і стискає її. Звісно, вона цього хоче.

А через день садівник приносить їй від Ейліан записку, у якій великими літерами написано слово «Так», а нижче дрібнішими — «Приходь, коли матимеш час».

***

— Вони справді знайомі, — повідомляє Ейліан, як тільки Леея переступає поріг її кімнати. — І вона погодилася спитати для тебе. Я формулювала питання так, щоб можна було одержати відповідь «так» чи «ні», тому знаю лише те, про що запитувала. Твоя душа і правда вивчає, як можна відповідати на питання через тіло. Тому ти відчуваєш все це. Але це не зашкодить тобі.

Леея розчулена турботою Ейліан: «Вона і про таке подумала!», адже щоб дізнатися про «не нашкодить», Ейліан спочатку мала про це запитати.

А тим часом жінка продовжує:

— Я думала, про що ще можна було б спитати. Що було б важливо для тебе. Я спитала, чи хоче твоя душа спілкуватися з тобою. І одержала відповідь «так».

На очах у Лееї сльози. Ейліан підходить до неї і міцно обіймає.

— Я думала, що вона не захоче… — шепоче Леея, а потім поспіхом додає: — Дякую тобі і твоїй душі. Передай їй, будь ласка.

— Я впевнена, що вона чує це зараз через мене. Мої сильні почуття привертають її увагу. Ти ж не думаєш, що мені байдуже?

Це питання не потребує відповіді, і Леея без слів схлипує в обіймах Ейліан. Такими й бачить їх Ісенар, коли входить у кімнату.

— Ми говорили душу, — пояснює чоловікові Ейліан.

У першу мить Ісенар мовчки дивиться на них, а далі посміхається:

— Зрозуміло. А завтра ви, певно, підете на концерт?

— Прекрасна ідея! — відгукується Ейліан. А коли залишається з Лееєю наодинці, то говорить: — Я дізналася, що моя душа любить музику. Може, твоя теж? От вони і послухають разом з нами.

***

Лееї завжди подобались виступи музикантів, особливо гра на струнних інструментах. Але сьогодні це було прекрасно до головокружіння, так що аж хотілося сміятись від радості. «Я впевнена: це тому, що до твоїх почуттів приєдналася твоя душа, — сказала їй Ейліан по дорозі додому. — Я думаю, вона хотіла, щоб ти її відчула».

«Я відчувала тебе, коли ми слухали музику», — шепоче Леея. Вона вже повернулася додому, а тепер стоїть посеред кімнати і звертається до своєї душі. На очах у неї сльози. По її тілу прокочується хвиля, а потім на голову ніби лягає невагомий віночок, який відчувається легким поколюванням шкіри, навіть здається, що від нього розлітаються невидимі іскри. Це точно зробила її душа! І Леея додає: «Я і зараз тебе відчуваю».

Отаель розчулена: Леея все ж таки наважилася заговорити! Вона відчуває: людина не сердиться на те, що її душа торкається тіла. І Отаель відповідає вдячністю.

Вона думає про те, що колись і сама зможе впевнено говорити з людиною сигналами в тіло, як уміє Тен-Іре. Це не настільки інформативно, як спілкування словами, які людина «чує» у своїй свідомості, — про такий високий рівень Отаель поки ще не замислюється, — але і через тіло, відповідаючи «так» чи «ні», можна передати людині багато різної інформації.

Звісно, можна ще давати відповіді візуально, вкидаючи образи в свідомість людини, і деяким душам це навіть легше, ніж викликати в людини певну фізичну реакцію, але Отаель хоче розвивати саме цю навичку: доносити відповіді через тіло видається їй дуже переконливим способом спілкування — вона думає, що її людина не буде ставити під сумнів свої тілесні відчуття.

…А тим часом Леея вже лягла спати, але враження дня схвилювали її так, що вона все ніяк не може заснути. Чи може душа їй допомогти? Отаель зосереджується — і за деякий час на обличчі Лееї з’являється посмішка, а далі жінка поринає в глибокий сон.

 

VІ

Леея і Ейліан вийшли за місто збирати цілюще зілля. Вони вже пару разів гуляли там раніше — саме так, як колись мріялося Лееї, хіба що присутності Ісенара вона тоді не передбачила: дбаючи про безпеку Ейліан, він ішов за ними, але на відстані, аби тільки не втрачати жінок з поля зору. А цього разу, коли Ейліан замість прогулянки вирішила допомогти подрузі, він до того ж він завірив Леею, що в його товаристві зілля можна буде набрати ще більше: «Хоч цілий мішок — я все це віднесу тобі додому». Леея вдячна за цю пропозицію, але разом з тим відчуває незручність — не хочеться обтяжувати Ісенара. Ну добре хоч, що нести буде недалеко: Леея мешкає все там же, на краю міста — після смерті баби залишилася в її хаті.

Мати пропонувала їй перебратися до себе, а бабину хату продати, але Леея відмовилася: їй краще жити окремо. І не тому, що не хочеться вислуховувати жалі з приводу того, що вона так і не знайшла собі чоловіка. Ні, мати вже не говорить про це, бо тепер звинувачує себе в тому, що зарано показала доньці, як відбуваються пологи, і тим залякала її, відохотила від шлюбу. Хоч Леея вже неодноразово казала їй, що справа не лише в тому, якою ціною родяться діти. Навіть якщо можна було б уявити життя з чоловіком без народження дітей — цього Лееї так само не хочеться, як не хотілось і раніше. І неї й так всього достатньо.

…Роса вже зійшла, сонце підсушило землю, але спеки ще немає. Навколо розноситься стрекіт комах, польовий птах видзвонює у височині. Пробираючись крізь високі трави, Леея тримає Ейліан за руку, час від часу злегка стискаючи пальці подруги. Жінки зупиняються біля чималого острівця жовтозілля, що яскравою плямою виділяється на тлі зеленої трави. Леея розстеляє рядно, витягає з кошика торбу і пляшку з водою та пропонує Ейліан відпочити після дороги, але та готова хоч зараз узятися до роботи.

Вони разом починають збирати суцвіття. Жовтуватий пилок обсипає їм руки, а коли пальці жінок зустрічаються, на обличчі Лееї розквітає посмішка.

Здалеку чується голос Ісенара, який запитує, чи не потрібна часом і його допомога, а що, він теж може збирати квіточки. «Не треба! Краще відпочинь і зберися з силами, аби потім зміг дотягти те, що ми вже приготували!» — гукає у відповідь Ейліан, і повів вітру доносить сміх її чоловіка.

Лееї зараз так добре, що хочеться поділитися цим зі своєю душею. «Мені теж зараз дуже добре», — зчитуючи стан людини, відповідає Отаель. І хоча Леея не чує самих слів, її переповнює впевненість: її душа теж відчуває тепло — і те, що розливається зараз навколо людей, і те, що наповнює їхні серця.

***

— Я так тобі вдячна! — розчулено говорить Отаель до Тен-Іре. У цей час Леея вже спить у своїй хатині, оповита ароматом жовтозілля, що тонким шаром розсипане по полотні, розстеленому на долівці. — Це все завдяки тобі!

— Лише завдяки мені? А може, завдяки тобі тут теж щось відбувається? — відгукується Тен-Іре. — Як щодо твого внеску в облаштування життя власного втілення?

— Якби не Ейліан, Леея була б самотня. Ти уявляєш, що означає для неї твоя людина?..

— А твоя людина? Я так розумію, мені треба озвучити, що могло б статися з Ейліан після пологів, якби не Леея? — м’яко зупиняє співрозмовницю Тен-Іре. — Звісно, я підтримувала її тіло з усіх сил, але не факт, що цього вистачило б у тій ситуації.

— Але те, що саме Ейліан розповіла Лееї про душу..

— А ти уявляєш, яке значення мала для неї можливість поділитися цим знанням? Наскільки важливо, що поруч була людина, яка сприйняла її слова серйозно? І це був не Ісенар — при всіх його прекрасних якостях тема душі від нього далека. Цією людиною стала саме твоя Леея. Тому я теж дуже вдячна тобі.

Отаель мовчить збентежено — у своєму тонкому образі вона на мить прикриває обличчя напівпрозорим покривалом, накинутим на голову, а потім усе ж запитує:

— Виходить, я недооцінюю Леею?

— Я б сказала, що передусім ти недооцінюєш себе. Як там говорила Леея? «Що внизу, те і вгорі»? — посміхається Тен-Іре. — Основі її свідомості закладені тобою, тож і судження про свою людину можеш прикласти до самої себе. Спробуй подивитися на себе так, як дивишся на неї. Це може стати для тебе особливим завданням цього втілення.

Отаель замислюється: це складне завдання… Але потім киває, погоджуючись: вона буде пробувати, так.

Пізніше, проходячи через наступні втілення і стикаючись зі складнощами, які часом будуть доводити її до відчаю, Отаель знову і знову згадуватиме це життя, коли вона відчувала підтримку більш досвідченої душі і колиз нею вперше говорила її людина. Згадуватиме, як Леея вчилася закликати «сили стихій», а потім рятувала ними Ейліан, а ще пізніше, долаючи острах не впоратися, наважилася застосовувати це для лікування інших людей. І як Леея уважно вчитувалась у книжку про душу — Ейліан давала їй скопійований примірник — і переписувала на аркуш найбільш вражаючі вислови. І звісно ж, Отаель буде згадувати моменти, коли Леея зверталася до неї, щоб розділити зі своєю душею радість або попросити її про допомогу.

…Настає ранок: Леею будять голоси птахів, що перегукуються за вікном. Вона згадує вчорашній день за містом, кидає погляд на долівку, де на розстеленому полотні тонким шаром розсипано зілля, і посміхається задоволено: «Як же багато ми зібрали!» Встає з ліжка, виходить з кімнати і невдовзі повертається з великим кошиком — перекладе потім у нього те, що можна буде сьогодні ж віднести до аптекаря. Відчуваючи легкий біль у м’язах, Леея думає про Ейліан: «А їй як з незвички? Певно, болять ноги і руки?» — і вирішує, що по дорозі зазирне до подруги, раптом тій знадобиться допомога сили землі.

Леея ворушить зілля, щоб краще підсихало, а потім прикриває повіки, набирає повні пригорщі квіток і глибоко вдихає їхній аромат. На голові в неї спалахує «віночок» — починає поколювати шкіра, ніби на неї по колу сиплються невидимі іскри. Леея завмирає, прислухаючись до цих відчуттів, а потім шепоче: «Я тебе чую», — і посміхається до своєї душі. «Я люблю тебе», — відповідає Отаель, і хвиля їй почуттів доходить до Лееї… Розплющивши очі, жінка повертає голову до вікна і мружиться в промінні вранішнього сонця.

Починається новий день.

Липень 2026