Наприкінці 2020 року, після сеансу контакту, під час якого вчитель поспілкувався з моєю вищою я і потім переказав мені почуте, я думала про те, що я сама зможу дати своєму вищому я. І врешті вирішила так: я покажу своїй душі те красиве, що сама бачу навколо. Це було те, що я, як мені здавалося, точно можу зробити для неї.
Була зима. Пам’ятаю, як я стояла, дивлячись на яскраво-блакитне небо над ставком, і шепотіла, звертаючись до вищої я: «Ти ж це бачиш? Бачиш, як гарно?» Або дивилася на сухі квітки будяка, вкриті тонесенькими голочками інею, і пропонувала вищій я звернути на них увагу, а потім, знявши рукавичку, торкалася снігу…
Через недосвідченість я тоді вважала, що вище я за бажанням може побачити будь-що так, як бачу я, через мій фізичний зір, варто лише мені зосередитися на певному предметі. А потім дізналася: ні, цього немає за умовчанням, здатність сприймати фізичний світ через органи чуття людини – це те, чого вище я навчається. Розпитуючи свою вищу я про це, я з’ясувала: вона може сприймати мої тактильні відчуття; на слух – це вже для неї складніше, але все ж таки можливо; а ось через зір – поки що ні. Тому надалі, навесні та влітку, під час перебування на природі я особливу увагу приділяла тактильним і слуховим враженням: гуляла за містом по траві босоніж, торкалася пальцями рослин, зупинялася на стежині й занурювалася у сюрчання коників, що долинало з трави…
А пізніше я вигадала таку вправу: торкаючись шорсткої кори дерев чи прохолодного гладенького листя і зосереджуючись на тактильних відчуттях, заплющувала очі й уявляла те, до чого доторкнулася, намагаючись утримувати перед собою у вигляді картинки те, що в цей час відчувала на дотик. Сподівалася, що таким чином, через відбиток у моїй свідомості, вища я одержить уявлення про зовнішній вигляд речей, які відчуває через мої пальці.
І ось два роки тому я дізналася, що вища я вже може бачити моїми очима. Я спочатку ніяк не могла в це повірити і, роздивившись щось, починала смикати її: «Ти правда побачила цю квітку?», «І навіть білку ти змогла побачити?» А вона раз за разом підтверджувала: так, побачила.
Коли пізніше я запитала в неї, чи була якась користь від моєї вправи на поєднання тактильних відчуттів і образу предмета, що відбивався у моїй свідомості, вища я повідомила, що це правда допомогло їй.
На світлині: два роки тому я торкаюся соняшника в міському саду-городі.
Автор публикации
https://glubina.space/povist-pid-temnimi-zoryami-zmist/
https://glubina.space/u-prominni-svitanku-povist-iz-ciklu-pro-vtilennya-otael/
