«Я покажу їй красу природи»
Після того, як учитель познайомився з моєю вищою я і переказав мені почуте, я неодноразово думала про те, що я зможу дати своїй душі. Спочатку я вважала, що це будуть мої почуття до неї. А через пару місяців записала в щоденник: «Я покажу їй красу природи» — це було те, що я, як мені здавалося, точно можу зробити для своєї душі. Тоді я думала, що вона зможе бачити красу довкілля моїми очима, якщо я звертатиму на це її увагу.
Пам’ятаю, як стояла взимку, дивлячись на яскраво-блакитне небо над ставком, і зверталася до своєї душі: «Ти ж це бачиш? Бачиш, як гарно?» Ось тільки, запитавши після повернення додому, чи бачила вища я всю цю красу, я чомусь отримала відповідь «ні». Ну, мабуть того разу чомусь не вийшло, треба спробувати ще. І от я дивлюся на сухі квітки будяка, вкриті тонесенькими голочками інію, і пропоную вищій я звернути на них увагу, а потім, знявши рукавичку, торкаюся снігу, що припорошив засохле листя…
Через недосвідченість я вважала тоді, що душа за бажанням може побачити будь-що з того, що бачу я, через мій фізичний зір, варто лише мені зосередитися на певному предметі. А потім дізналася: ні, не так. Сприймати те, що бачить або чує людина, вище я буде лише тоді, коли воно з цією метою зумисне глибоко підлаштується на певний час до людської свідомості, пильно на ній зосереджуючись, і це саме по собі вимагає від вищого я певних навичок, які не даються за замовчуванням, а розвиваються. А сприймати світ безпосередньо через органи чуття людини, дивитися через тіло самому — це для вищого я можливо лише в результаті глибокого підлаштування до тіла, що здійснюється шляхом входження в нього, і цього теж треба вчитися.
Докладно розпитавши вищу я про те, що їй вдається робити, я з’ясувала: підлаштувавшись до свідомості, вона може сприймати мої тактильні відчуття, чути те, що чую я, а ось бачити їй ще дуже складно. І я вирішила так: щоб полегшити душі сприйняття світу через мою свідомість, мені самій треба не від’їжджати від реальності та більше зосереджуватися на власних відчуттях.
Глибоко занурюватись у стан «тут і тепер» мені вдавалося під час прогулянок за містом. Я описувала їх у щоденнику так: «Зацікавить якась яскрава квітка — і я схожу зі стежки і пробираюся через траву, щоб її роздивитися; хочеться сфотографувати рослину на фоні неба — і я сідаю на траву, щоб бути на одному рівні з нею; подобається відчувати під ногами прохолодну траву чи нагріту сонцем землю — і я йду босоніж, дивуючись не лише різноманітним відчуттям, що походять від дотику до землі, але й тому, як у мене міняється сама біомеханіка ходи… А ще ж тепло променів сонця, прохолода подуву вітру, голоси птахів — і від усього цього так радісно на душі, і немає в цей час нічого, крім зелені, сонця і неба…» Я навіть пригадала з університетських часів термін «хронотоп», що позначає єдність часових і просторових координат. Так і зазначила тоді в щоденнику: у мене є свій хронотоп прогулянки.
Під час щоденних прогулянок на природі я приділяла особливу увагу тактильним і слуховим враженням, які могла сприйняти вища я: ходила за містом босоніж («ось вівсюг звісив волоття і м’яко лоскоче шкіру, ось розкинулися на стежині прохолодні пагони споришу, а зробиш крок убік — і ноги зануряться у м’який килим, зітканий з люцерни»), торкалася пальцями різьбленого листя полину («ніжні, на дотик мов оксамит») і гладила вкриті делікатним пушком плоди здичавілої айви, зупинялася серед трави й занурювалась у сюрчання кобилок і коників, прислухалася до співу птахів… Мені дуже хотілося, щоб вища я також усе це відчула і почула. Та й вдома я звертала її увагу на те, що могло б її зацікавити. Пригадую, як на початку осені того року, оббираючи початки кукурудзи, я навмисно уповільнено знімала з них тонкі волокна, щоб вища я могла зосередитися на відчуттях дотику до них.
Але значення прогулянок не зводилося до того, що вони дарували приємні враження і мені, і вищій я. В одному щоденниковому записі я визначила хронотоп прогулянки як особливий часопростір нашої часткової інтеграції.
Наближення до тіла
Про своє бажання стати на шлях часткової інтеграції я сказала вищій я за деякий час після того, як учитель провів сеанс контакту з нею і наші стосунки вийшли на новий рівень. Пам’ятаю, як говорила вищій я, що готова до цього, бо мені хотілося подальшого зближення з нею.
Коли моя вища я дізналася техніку коректного входу в тіло (так, цим речам також треба вчитися, і старші вищі я передають цей досвід молодшим), розпочався наш спільний процес. Спільний — тому що я щодня виділяла годину для того, щоб душа могла спокійно практикувалась. У цей час я зосереджено дослухатися до своїх відчуттів, давала зворотній зв’язок (щоб вища я розуміла, як діє на мене її підлаштування до тіла), а головне, у цей час я хотіла підтримувати свою душу, тому що вже знала, наскільки важким є для неї цей процес.
У перші рази траплялося так, що вища я наважувалася на вхід лише під кінець моєї медитації, і тоді я пропонувала їй додатковий час, так що в результаті одна година могла розтягтися на півтори чи навіть дві. Я розуміла: їй нелегко. Навіть наважившись увійти в тіло, вона не може перебувати там довго, а для нової спроби їй ще треба буде зібратися.
Поступово вона стала входити в тіло все раніше, але ж і час її перебування в тілі поступово збільшувався, і переді мною вже поставало питання на майбутнє: а що я буду робити, коли вища я здатна буде перебувати в тілі понад дві години? Мені доведеться збільшувати тривалість медитації? А далі виникло ще одне питання: а якщо вища я буде здійснювати вхід у той час, коли я займаюся якимись справами, скажімо, під час моєї роботи за ноутбуком? Що тоді мені робити? Вставати з-за столу й одразу входити в медитацію, щоб побути з нею так, як я це роблю ввечері? Чи наполягати на тому, щоб вона практикувала вхід лише в той час, на який ми наперед домовилися? Відчула тоді, що мені треба порадитися з учителем.
Він пояснив мені, що мета вищого я — навчитися в тілі жити, тобто виконувати різні людські дії: працювати, вчитися, дбати про тіло… Тому години, виділеної для практики входу вищої я, цілком достатньо, а далі їй доведеться вбудовуватись у моє звичне життя, в мої справи. Ну справді, не зможу ж я весь час просидіти в медитації!
Так і відбувалося надалі. Окрім спеціально виділеної години, вища я почала підлаштовуватися до тіла під час прогулянок (тому я й назвала їх своїм хронотопом часткової інтеграції), а потім стала робити це і в той час, коли я займалася побутовими справами.
Шлях спільного сприйняття
У березні 2022 року вища я буквально виштовхала мене в інше місто, якнайдалі від зони бойових дій. На новому місці залишитися на самоті можна було хіба що в парку, зійшовши з асфальтованої доріжки. Звісно, це дуже відрізнялося від прогулянки за містом (там зняла взуття — і йдеш стежкою до самого поля, навколо високі трави, з яких долинає сюрчання коників, і все залите сонячним світлом), але я намагалася зберегти значення прогулянки як часопростору часткової інтеграції.
Торкаючись чогось цікавого для мене, скажімо, шорсткої кори дерев або прохолодного гладкого листя, я розглядала їх уважно, потім заплющувала очі й уявляла те, до чого торкнулася, а далі намагалася утримувати перед собою чітке зображення предмета, який сприймала в цей час на дотик, — я сподівалася, що таким чином вищій я буде легше зчитуватиме картинку з моєї свідомості і поступово вона навчиться сприймати все те, що бачу я, навіть без моїх додаткових зусиль. Але як би там не було з технічного боку, у такі моменти я відчувала особливу близькість до душі: я хотіла допомогти їй, і вона відповідала почуттями на мій порив.
Коли ж пізніше я дізналася, що вища я вже може бачити через мою свідомість, то спочатку ніяк не могла в це повірити, навіть починала перепитувати її: «Ти дійсно бачила цю квітку? І навіть білку ти змогла помітити?» А вона підтверджувала: так, змогла.
І звісно, під час прогулянок вища я практикувалась у входженні в тіло, а отже, вчилася сприймати світ через органи чуття. Як таке підлаштування до тіла не обмежується часом неспання людини — вище я може виконувати його і під час сну, і це має свої переваги: у цьому випадку вище я не відволікають реакції людської свідомості. Але якщо йдеться про підлаштування до тіла в присутності свідомості людини, то саме стан, коли я, відсторонившись від турбот і тривожних думок, розслаблено переходила від одного ствола дерева до іншого, найбільше підходив для цього.
І тепер на прогулянці я часто звертаюся до неї: «Поглянь, як гарно!», пропонуючи вищій я підлаштуватися до моєї свідомості або ж до тіла (у другому випадку вона зможе бачити моїми очима). І я так само продовжую торкатися предметів, щоб порадувати вищу я цікавими тактильними враженнями. Ну хіба можна пройти повз молодий трутовик сірчано-жовтий? Він неймовірно приємний на дотик. Я торкаюся кінчиками пальців його поверхні та пропоную своїй душі приєднатися до моїх відчуттів…
Особливі прояви підлаштування
Підлаштування вищого я до тіла людини супроводжується різними ефектами. У мене яскравим маркером стало різке загострення нюху.
Переглядаючи свій щоденник, я побачила, що відзначала раптове загострення нюху ще в перший рік інтеграційного процесу під час прогулянки за містом: «…А далі зупинилася біля дерев, захоплена пташиним співом. І поки стояла там, раптом відчула, як пахне земля після дощу. А далі йшла стежкою, відчуваючи, як вітер ворушить волосся, дивилася, як переповзають стежку чорні жуки й тікають з-під ніг ящірки (різкий ривок — і вже захиталася трава на узбіччі), торкалася шорстких колосків трави і ніжних листочків полину». Тільки тоді я ще не пов’язувала загострення чутливості з моментами входження вищої я в тіло.
Уперше я усвідомила цей зв’язок після переїзду. У перші місяці сідала в парку на лаву під соснами (я її так і називала — «лава для медитацій») і в якусь мить помічала, що не лише відчуваю запахи гостріше, але й чую ті, яких до того моменту зовсім не було. Майже одразу здогадалася, що це означає, і з того часу стала сприймати як прояв зближення вищої я з тілом.
Тепер таке загострення нюху спостерігаю не лише під час медитації. Ось іду собі стежкою парку, роззираюся навколо — і раптом відчуваю, як гостро пахне земля… «Я почула!» — звертаюся тоді до вищої я. І далі ми гуляємо разом…
Інколи це трапляється зовсім несподівано. Якось я сиділа в парку, дивилася через стежку на озерце, думала про свою вищу я — і раптом почула запах сосон. Але поруч зі мною їх не було! Зацікавлена, я стала ходити навколо, вишукуючи джерело запаху. Немає… Ну десь же це має бути, я ж чую! Тоді вертаюся назад і йду в інший бік, до дерев біля озерця… І раптом бачу поміж листям стовбур сосни. На такій відстані? Хоча чому дивуватися? Чим глибше вище я освоює моє тіло, тим більш вираженим стає цей прояв її зближення зі мною.
Або ще один приклад. Ідучи влітку асфальтованою доріжкою, якою ходила вже багато-багато разів, я раптом відчула сильний запах кропиви. Звідки? Оглянула й побачила високі стебла цієї рослини серед некошеної трави на узбіччі. Але, проходячи повз, я ніколи не чула, як вона пахне. І запах був навіть сильнішим, ніж у тих випадках, коли в іншому місці я схилялася над заростями кропиви і зривала її листя.
А ще під час входження вищої я в тіло загострюється слух, і добре, коли починає звучати сильніше мурчання кицьки або спів птахів, а не шум від дороги.
Але найдивніші враження — від посилення тактильних відчуттів. От, скажімо, дія, яку я виконувала незліченну кількість разів: взяти старі домашні окуляри обома руками за дужки, щоб піднести до обличчя і вдягнути. Здавалося б, які тут могли б бути несподіванки? А от ні, узявши так окуляри під час підлаштування вищої я до тіла, я відчула під пальцями шерехуватість металу, а ребра дужок аж шкрябали мені шкіру. Джерелом несподіваних відчуттів може стати будь-що. Ось так вдягаєш не вперше якийсь одяг, а потім за деякий час випадково торкаєшся рукою тканини — і чудуєшся, яка ж вона гладенька, неймовірно приємна на дотик. Уперше зіткнувшись із цим, я не змогла одразу повірити своїм враженням і знову й знову проводила пальцями по тканині, щоб переконатися, що мені не здалося — це дійсно відчувається по-іншому. Не кажу вже про те, як відчувається в такі моменти дотик до котячої шерсті…
«Я — людина!»
Останнім часом я приділяю ще більше уваги прогулянкам серед зелені. Ось у липні верталася додому через парк і в пошуках вражень («А що цікавого я зможу помітити сьогодні?») звернула на доріжку, що веде до самого його краю, а потім перейшла на землю між деревами. І там запропонувала вищій приєднатися, щоб ми погуляли разом. А потім побачила у траві стиглу аличу — і далі вже збирала її, і на заради самих фруктів, а для занурення в палітру відчуттів: світло сонця, теплий повів вітру, запах землі та зелені, дотик до тоненьких травинок, які треба розгорнути, щоб узяти золотисту кульку, що аж сяє у променях сонця, прохолода стиглого плода…
Під час таких прогулянок я тепер згадую уривок з роману Ерієма «Добро платить двічі»:
«Повільно включаючись усе глибше в тіло, Хіеродріон відчував, як Ахашрун занурюється в його пам’ять і його свідомість ніби оповиває її, і ось уже він проступає прямо на поверхні її шкіри, сприймаючи дотик води, виглядає у світ її очима, вбираючи гру кольорів і світла, чує биття серця і ритм дихання, наповнюючись їм усе глибше, і всотує це одкровення — бути людиною.
Він простягає перед собою руки, розглядає перетинки між пальцями, бачить зграйки рибок, що пропливають перед ним, охоплює поглядом розлогі сади коралів, і губи Ахашрун розтягаються в посмішці, коли він ловить мерехтіння сонця серед чудернацьких різнокольорових перистих водоростей. Кілька сильних рухів ногами — і його несе вперед, і чоло його рухає собою воду, вловлюючи її обтічні коливання, піднімаються груди, спалахують в очах відображеним блиском кольори навколишнього світу: «Я — людина!»
Цей фрагмент — про глибоке занурення вищого я в тіло людини, можливість відчувати через тіло і керувати їм.
Згадую цей уривок і завжди посміхаюся, бо подібне відбувається зі мною під час прогулянок наодинці: коли моя вища я максимально, наскільки це можливо для неї зараз, зближується з тілом, вона може сприймати світ через мої органи чуття і навіть здатна включатися в рух.
І тоді є в неї і тепло сонячних променів, що ласкаво лягають на шкіру, і глибина блакитного неба, і кроки по витоптаній стежці чи по траві, що стелиться під ноги, і прохолодне листя подорожника, і мереживо споришу, і невагомий пилок на пальцях, якими вона торкається квітів…
Роль цілительської системи Сол-Райн
Як я вже розповідала, вищому я вдалося достукатися до мене під час напрацювання цілительських частот космоенергетики: стоячи на місці в тиші, із заплющеними очима, і прислухаючись до дії енергії на саму себе, я врешті-решт змогла вловити, що вплив на тіло, який я відчуваю, здійснюється кимсь цілеспрямовано. А коли я здогадалася звернутись до душі й домовилася про її відповіді через тіло, то одразу ж запропонувала їй залучитися до енергетичної роботи і надалі неодноразово радилася з нею.
А потом я протягом року одержала від Ерієма посвячення в сім потоків його цілительської системи Сол-Райн. Вищий з них, сьомий, застосовується при проведенні сеансів контакту з вищим я людини, він сприяє взаємодії з душею як з боку контактера, так і з боку самої цієї людини. Саме до енергії цього потоку я вдаюся частіше за все. Він допомагає нам з вищою я краще розуміти одна одну, а також пом’якшує процес часткової інтеграції, безумовно складний для обох його учасників. А також я застосовую інші потоки і різні техніки цієї системи, реагуючи на конкретні прояви дезадаптації тіла, що виникають як реакція на підлаштування вищої я.
Щодо тиску на тіло в процесі часткової інтеграції, то він був, є і буде, але зараз я можу лише повторити те, що зазначила в щоденнику в перший рік після початку підлаштування душі до тіла: «…цілком стерпно, особливо коли в момент чергового «боляче» чи «важко» я здогадуюся, що це пов’язано з вищою я, а не є якимось незрозумілим провалом у моєму фізичному чи душевному стані».
І це процес на все моє життя. А далі вища я продовжить обживати людське тіло з наступним втіленням, із сотнями наступних втілень, аж до того часу, коли повністю зануриться в тіло, що стане для неї останнім, і вийде з нього на тонкий план, де житиме вічно.
Читайте повну книгу «Зустріч зі своєю душею»:
Автор публикации
https://glubina.space/povist-pid-temnimi-zoryami-zmist/
https://glubina.space/u-prominni-svitanku-povist-iz-ciklu-pro-vtilennya-otael/
