Погляд у попередні втілення
Перший підступ до регресії в мене стався більше ніж за пів року до того, як я дізналася про своє вище я. Виконуючи із заплющеними очима практику з курсу «Саморегуляція», я раптом втяглась у перегляд історії з життя людини в середньовічному монастирі. Історія була довгою, емоційно насиченою, розгорталася сама по собі, і лише під кінець стала гальмувати, тож довелося самій закінчити її — так, як мені видалося логічним. Розплющила очі я тоді в стані глибокого здивування: «Оце так сюрприз! Я скаржуся на нездатність уявити щось, а тут такий цікавий сюжет змогла вигадати, та ще й «кіно» про це подивилася!» Втім, я одразу відзначила, що ця історія напряму перегукувалася з моїм дивним захопленням підліткового віку: з тринадцяти років я була закохана в латинську мову — вишукувала і вчила афоризми, виписувала зі знайденого в бібліотеці підручника правила граматики. Так що думка «А раптом історія про ченця — переписувача латинських текстів є відлунням минулого життя?» промайнула вже тоді, але перевірити, чи це справді так, я змогла вже пізніше, коли спитала вищу я.
А через пару місяців згадка про латинську мову викликала асоціативний ланцюжок «мова для письма — середньовіччя — переписування книг», а потім несподіване питання: «А чим їх, власне, переписували?» Найочевидніша відповідь «гусячим пером» раптом видалася мені зовсім не очевидною. Натомість здалося, що для цього могли використовувати палички на кшталт рогозинок, які я нарізала взимку біля озера для своїх тодішніх вправ з петриківського розпису. Наступного дня я вдалася до пошуку, щоб перевірити, чи могло так бути насправді. Але ні, відкриваючи посилання, я знаходила відомості лише про пір’я. Ну що ж, посміялася над власною самовпевненістю, почудувалася тому, як уява залучає у свою гру елементи реальності («Це ж яке сильне враження справили на мене ті рогозинки!»). А ще через місяць, згадавши цей епізод, знову взялася за пошук — і тоді вже натрапила на інформацію, що в середні віки інструментом для письма спочатку була очеретяна паличка, а вже їй на зміну прийшло перо.
До цілеспрямованих спроб дізнатися щось про минуле вищої я залишалося ще багато часу.
Уявлення — крок до сприйняття
Як я вже зазначала з приводу візуальних образів, вправи для розвитку здатності уявляти подарували мені проблиски відомостей про втілення вищої я. Тривалий час я вважала, що все, що приходить до мене від вищої я, вона доносить мені сама. А пізніше я дізналася від учителя, що при досить глибокому підлаштуванні вищого я до тіла людина може мимоволі витягувати інформацію з фронтальної (оперативної, на відміну від архівної) пам’яті своєї душі, і чим ближче до тіла перебуває вище я, тим більший обсяг його фронтальної пам’яті відкритий свідомості людини.
Бувало так, що образ від вищої я приходив як продовження ланцюжка асоціацій: лежати горілиць — високі трави — рядок вірша зі словом «травинка». А далі пригадалася вся строфа, і у відповідь на рядок із «золотистим пилом» раптом виник образ: пісок пересипається з правої руки в ліву, так і сиплеться зі жмені на долоню. Спроба роздивитися докладніше (хто пересипає і що навколо нього) виявилася невдалою, лише викликала відчуття різі в заплющених очах, так що навіть сльози потекли.
А бувало, що протягом години нічого не приходило. Тоді я вигадала спосіб знімати напруження, що блокує сприйняття візуальної інформації від вищої я: максимально розслабивши тіло, я задавала певну тему, починала уявляти щось пов’язане з нею, роздивлялася те, що сама викликала в уяві, потім ще щось… і міг настати момент, коли образи починали приходити самі по собі. Звісно, потім я звірялася з вищою я, щоб не приписати їй ненароком те, що породила моя власна свідомість. Так, коли я загадала «християнство», мені за деякий час прийшло відчуття темряви, обмеженості простору (я подумала: «Невже катакомби?»), а потім стало важко в ділянці другого енергоцентру. А далі виник образ прибережної місцинки, обмеженої скелями, і мене накрило відчуття пастки…
Траплялося, що моя уява поєднувала картинки з пам’яті душі, сплітаючи з них історію, якої не було насправді. Але це можна було розплутати на складові, запитавши потім душу, чи справді це були деталі одного життя, чи, може, тут змішалися мотиви двох втілень (я так і запитувала, коли в мене виникли сумніви, мабуть, під дією вищої я). Або ж я могла доповнити те, що прийшло від вищої я, якимись своїми деталями.
З приводу сумнівів «А якщо це лише мої фантазії?» учитель зазначав: це нормально, якщо людина щось додумає за аналогією до того, що вона вже знає, впише інформацію, отриману від вищого я або вихоплену з його пам’яті, у свої уявлення про те, як зазвичай відбувається те, що вона сприйняла, щоб отримати цілісну картину. Вище я зможе потім виправити помилку. Головне тут взагалі не заблокувати сприйняття інформації через побоювання нафантазувати.
Спогади про прочитані книги
Одного разу замість очікуваних образів до мене прийшли спогади про драматичні твори Лесі Українки з часів раннього християнства, виникло плетиво асоціацій: то один епізод пригадувався, то другий. А наступного разу під час медитації пригадався її твір, який глибоко струсонув мене в 15 років — я тоді декілька днів думала про героїню: «Ну як же так сталося, що вона не пішла від чоловіка?» — душа боліла за неї, я не могла змиритися, що вона залишилася з тим, хто знущався над її почуттями. Згадавши про це, я припустила, що таке емоційне залучення в текст могло пояснюватися досвідом вищої я, яка сама пережила щось схоже в минулому. Я спитала її та одержала підтвердження: серед її втілень була жінка-християнка, яка вирішила залишитись із чоловіком-язичником, незважаючи на погане ставлення до неї, і загинула від його рук.
А далі згадалось, як колись у школі на уроці української літератури вчителька запропонувала розіграти невеличкі сценки за п’єсами Лесі Українки (будь-які уривки з будь-яких творів за бажанням учнів), і я тоді вибрала епізод, де озвучувався конфлікт, перед яким через багато років опинилася я сама. Подумалось, що мій тодішній відгук на цю сюжетну лінію також був пов’язаний з досвідом вищої я, яка вже проживала колись подібну ситуацію і не хотіла її повторення в нинішньому втіленні. А коли я відступила від лінії долі, це трапилось і зі мною…
А що говорить людська історія?
Сприймаючи образи під час медитацій, я дуже боялася приписати вищій я щось, що насправді породжено моєю власною уявою, навіть коли сама вища я підтверджувала: так, це з її попередніх життів. А раптом сталася помилка: чи я невдало спитала, чи вона не зрозуміла, що саме з побаченого я мала на увазі, ставлячи запитання? А якщо збився тілесний сигнал і замість «ні» вийшло «так»? А якщо це я сама збила її сигнал, керована неусвідомленим бажанням одержати підтвердження того, що я здатна сприймати інформацію від неї візуально? Тому все, що можна було перевірити, я перевіряла.
Наприклад, запропонувавши вищій я показати мені щось на тему «книга» (мене цікавило життя середньовічного переписувача), я побачила, хоч і не одразу, декоративне зображення листя на сторінці рукопису. Вища я підтвердила, що це образ із її пам’яті. Можна було б на цьому і заспокоїтись, але в мене були сумніви: таке листя я бачила в українських друкованих виданнях XVII–XVIIІ ст., та чи малювали його в Західній Європі в часи середньовіччя? Можливо, це я підсвідомо підставила знайому мені картинку на сторінку уявного рукопису? Треба було перевірити. У пам’яті спливло слово «аканф» (імовірно, запам’яталося з університетського курсу з історії мистецтва Давнього світу). Я ще подумала, що воно означає частину колони, прикрашену зображенням рослин, але коли почала пошук за цим словом, то побачила, що акант (аканф) — це назва рослини, а форма її листя лягла в основу орнаменту. І так, виявилося, що листя аканту дійсно зображували в середньовічних рукописах при оформленні великих літер, одну з яких я якраз і бачила під час медитації. Ось тепер я була спокійна: все збігалося.
Або такий випадок: у мене виникло враження, що людина, яка була попереднім втіленням вищої я, літала на літаку. Вища я підтвердила. На той час я вже визначила місце та приблизні часові рамки цього життя — і можливості літати в цієї людини просто не могло бути! Я була впевнена: тут явна похибка в нашій комунікації. Але я почала шукати матеріали про розвиток цивільної авіації — і виявила, що насправді я просто не орієнтувалась у питанні: у місті, де мешкала та людина, на той час уже існував аеропорт, і цивільні авіалінії сполучали його з низкою міст не лише в самій країні, але й за кордоном.
І ще один приклад: розпитуючи вищу я про одне втілення, я з’ясувала, що біля Полтави в кінці XVIІ століття стояло татарське військо. Але хіба так могло бути? Звідки б там узялися в цей час татари? Пошукала інформацію — і виявилося, що вони дійсно були там.
Через ці сумніви й подальші перевірки мені було незручно перед вищою я: виходить, я не довіряю їй, якщо не можу просто зупинитися на її відповіді «так»? Але насправді я тоді не довіряла собі, припускаючи, що з мого боку відбувається підсвідоме втручання в передачу сигналу від вищої я через моє тіло, тому відповіді «так» і «ні» можуть спотворюватися. «Ну не може ж бути так насправді» (бо суперечить моїм уявленням про життя в певний час у певному регіоні), і я кидалася перевіряти — не так вищу я, як свою здатність адекватно сприймати її відповіді.
Учитель запитував мене: а що я робитиму, якщо перевірити інформацію не буде змоги? А якщо я не знайду історичних відомостей, що можуть її підтвердити чи заперечити? Чи зможу я повірити своїй душі без такого підтвердження? Більш пізній досвід показав, що зможу. А поки що я перевіряла, раз за разом зі здивуванням переконуючись, що суперечностей з доступними мені історичними відомостями немає.
Сполучні нитки пам’яті
Одного разу, три роки тому, коли я подумала про вище я, мені уявилася довжелезна низка намиста, і аж подих перехопило від цього образу величезної кількості втілень моєї душі, де я — чергова намистинка…
У той період мені хотілося одержати хоча б побіжне уявлення про життя цих людей, хоч би деяких. Уловивши від вищої я натяк на одне з її попередніх втілень на Землі, я ставила кілька запитань для уточнення: намагалася з’ясувати, де і в який період це було, а щодо тих життів, які були нещодавно, — у якому столітті, чим займалася людина, чи пам’ятає її ім’я вища я. Але навіть уже знаючи, що Земля — це четвертий світ моєї душі, я не намагалася розпитувати її про перші три.
Іноді поштовхом до розмов з вищою ставала якась дрібниця із зовнішнього світу, за яку «чомусь» чіплялася моя увага.
Так, одного разу я побачила на фрімаркеті незвичну прикрасу, металеву, досить масивну, що вдягалася на шию. Вона абсолютно не пасувала до мого одягу, я взагалі не могла уявити себе з нею, але чомусь вона привертала мою увагу: я тримала її в полі зору до кінця заходу. Був у ній якийсь натяк на давноєгипетські пекторалі, хоч я і бачила значну різницю. Вирішила так: візьму собі, якщо ніхто інший не захоче. Ніхто не захотів, і я принесла цю прикрасу додому. Приміряла, але одразу зняла. І навіщо вона була мені потрібна?
Того вечора мені думалося про Давній Єгипет і про функції тогочасних прикрас, які виконували роль оберегів, я навіть погортала трохи матеріали на цю тему. І раптом уже під ніч промайнуло проблиском думки: «А її це не захистило…» Кого це — її? Не захистило від чого? І де це було? Я почала ставити вищій я запитання на «так/ні», і крок за кроком окреслилася канва ще одного втілення — із Давнього Єгипту.
А прикрасу цю я так і не носила. Свою роль вона вже відіграла. Так і лежала в мене, поки я не віддала її на черговий фрімаркет.
Ще до однієї історії мене підштовхнула іспанська різдвяна пісенька. Вона чомусь вразила мене, я її переслухала кілька разів, знайшла текст, переклад, спробувала проспівати подумки один раз, другий… Самій було дивно: чому я так вчепилася в неї? Так, приспів дуже незвичний (риби в річці п’ють воду, щоб побачити народження бога), але це не пояснювало мою зацикленість на ній.
І я подумала: а якщо мій інтерес пов’язаний зі спогадами вищої я? Раптом вона стикалась із цією піснею в якомусь втіленні? Тому я запитала в неї, одержала підтвердження, а далі, ставлячи запитання, що передбачали відповідь «так/ні», у загальних рисах дізналася про життя людини, яка цю пісню знала і любила.
Пам’ятаю, як я вишукувала тоді інформацію про орієнтовний час створення пісні: а раптом виявиться, що вона виникла пізніше, ніж жила та людина? От що я тоді робитиму: поставлю під сумнів якість спілкування з вищою я? Визнаю, що мій спосіб одержувати інформацію через відповіді «так/ні» не спрацьовує? Дійду висновку, що відповіді вищої я неточно перекодовуються в тілесні сигнали?
Мені пощастило: я побачила статтю, у якій ішлося про те, що пісенька виникла задовго до того часу, який мене цікавив.
І це хороший привід для роздумів: а якщо б я замість цього натрапила на матеріал, який відносив би цю пісню до більш пізніх часів через те, що факт побутування її в попередні століття просто не був зафіксований? Чи змогла б я довіритися тому, що дійшло до мене від вищої я, незважаючи на розходження з тим, що я прочитала? У той момент, певно, ні.
А потім почався період, коли я змогла довіритись: і вищій я, і собі. Я стала записувати історії втілень моєї душі в більш-менш художній формі.
Її минуле живе в моїх текстах
Це почалося через три роки після початку спілкування з вищою я — після того як я зрозуміла, що проблиски думок, які я позначала як «те, щогла б сказати мені вища я, якби я здатна була її почути», насправді і є словами вищої я, які я вловлювала в моменти, коли не напружувалася від сумнівів «а чи зможу я розчути слова своєї душі?». Я подумала так: якщо її слова доходять до моєї свідомості, то, може, намагатися їх одразу записувати? Може, зосередження на створенні тексту («я просто складаю оповідання») зніматиме напругу, яка заважає мені чути вищу я?
За рік до того я дізналася від вищої я, що одним з її втілень була храмова танцівниця, яка жила в Індії в прадавні часи. І ще я знала, за яких обставин вона загинула. А якщо спробувати зробити з цього оповідання? Я розраховувала на допомогу вищої я: вона транслюватиме мені інформацію про це своє життя, а я викладатиму її у вигляді тексту.
Я сіла за ноутбук і почала:
«— Ти прекрасна, Сакунтала, кожен твій рух — хвала божеству, якому ми всі щиро служимо…
Так говорив старий аскет, дивлячись на дівчину, яка вшановувала бога вишуканим танцем, і вчергове радів тому, що її убогі батьки здогадались пожертвувати храму «зайву» дитину, яку не могли прогодувати. Хто б міг подумати, що це дівчатко виявиться таким здібним?»
Текст створювався на диво швидко, у мене не виникало питання «а що далі?». Дія маленького оповідання охопила два дні, я вклалась у дві з половиною тисячі знаків. Перечитала, відредагувала і залишилася задоволеною.
Друге оповідання також писалося за вже відомою мені канвою (я знала три факти, що стосувалися цього втілення). Часу знадобилося більше, я робила перерву, щоб з’ясувати у вищої я додаткові відомості про це життя. Текст вийшов удвічі довшим.
Переконавшись таким чином, що метод робочий, я врешті наважилася запитати свою душу про світ, у якому вона починала свої втілення. І написала оповідання про одне її життя там.
Ось тут уже в мене не було джерел, які б дали мені змогу судити про достовірність відомостей, одержаних від вищої я. Так що я просто довірилася їй і собі.
Пізніше я записала ще декілька оповідей про її життя в другому та третьому світі. Особливо цікавив мене третій світ, у якому вища я вчилася контактувати зі своїми втіленнями, впливаючи на тіло людини, — в одній із записаних мною історій ішлося про те, як людина змогла вийти на контакт зі своєю душею, прислухавшись до незвичних тілесних відчуттів.
Наведу відповідний уривок з оповідання «Потреби душі»:
«Він не боявся ніскільки. Якщо це збільшить шанси на успіх усієї справи, прискорить звільнення душі з колообігу втілень, то він готовий. Саме це він і скаже завтра учителеві…
— Не треба так! — раптовим проблиском майнула несподівана думка. Що не треба? Що це взагалі прийшло йому в голову? І, власне, чому не треба?
Шинан потрусив головою, ніби намагаючись фізично позбутися дивної думки, що застрягла в його свідомості, немов скалка, яку ніяк не вдається витягнути з пальця. Ну як у дитячих казках, де злий дух збиває людину з доброго шляху. Але в реальності ні на яких казкових духів такі думки не спишеш… Людина сама відповідає за те, що приходить їй у голову. Ну, якщо не брати до уваги ідею, що зі свідомістю людини може спілкуватися її душа… Учитель згадував про таке, але не зупинявся докладно. Та й навіщо заглиблюватись у таку дивну теорію? Яка розумна людина серйозно сприйме думку, що свідомість людини і свідомість її душі існують окремо? Людська свідомість — це і є її душа. І це очевидно, яких би поглядів не дотримувалася людина: чи вірить вона в те, що новонароджена душа проживає одне-єдине життя і потім зразу переходить у потойбічний світ, чи переконана, що душа з попереднім досвідом втілень, потрапивши в людське тіло, втрачає свою пам’ять і стає свідомістю людини.
Від цих думок Шинана відволікло несподіване відчуття, ніби хтось натиснув йому на зап’ястя. Він підніс руку до обличчя і розплющив очі: шкіра зап’ястя виглядала так, як і раніше, але відчуття тиску не послаблювалося. Дивно… але в реальності цього відчуття сумнівів не виникало. Хвилини через три воно зникло.
Шинан заплющив очі. Знову згадалася та дика ідея про дві свідомості в одному тілі — і ніби у відповідь на цю думку знову виник тиск на ліве зап’ястя, що протримався пару хвилин. Та що відбувається? А якщо це пов’язано: його думки і це відчуття? Коли відчуття виникло знову, він, здається, навіть і не здивувався. Ну точно, тіло реагує на його думки, як він одразу не здогадався. І не дивно, що реагує, з огляду на те, що очікує на це тіло найближчим часом… Шинан зосередився на відчуттях на зап’ясті, але тепер їх чомусь не було. «Неправильно? Це не тіло?» — а ось тепер тиск з’явився знову. Схоже, так можна спілкуватися! Але хто торкається його руки? Не розуміючи вповні, на що очікує, він стиха прошепотів:
— Ти хочеш поговорити? — і майже зразу відчув «дотик» до зап’ястя. Уже більш упевнено він продовжив:
— Хто ти?
Нічого не відбулося. Шинан знизав плечима: «І на яку відповідь я розраховував? Зрозуміло ж, що тут лише «так» чи «ні». Треба перераховувати варіанти. Але які?»
Відчуваючи незручність перед самим собою, він промимрив:
— Може, ти такий дух, яким лякають дітей?
Нічого. Ну, зрозуміло, про що тільки він думав, коли таке запитував.
— Може, ти привид? — знову нічого.
І не дивно, до чого взагалі тут привиди… Але що ще можна спитати? А якщо.. Врешті, що він втрачає? І з відчуттям, що він говорить ще більшу нісенітницю, аніж було до того, Шинан запитав:
— Ти… моя душа, що існує окремо від моєї свідомості?
І відчув сильний тиск на ліве зап’ястя».
Звісно, мене цікавило: а тут, на Землі, у вищої я бувало так, що її сприймали як окрему сутність? Із того, що я з’ясувала на даний момент, можу зробити висновок, що люди, які відчували присутність вищої я у своєму житті, тлумачили її вплив як дію вищої сили, що так чи інакше вписувалася ними у звичну картину світу. На прикладі уривків із двох оповідань можна побачити, як люди знаходили місце новому досвіду в межах християнської картини світу.
«— Діє-е-его!
Це було останнє, що почув хлопець, перш ніж провалився в пітьму болю. Із часом біль минув. А темрява зосталася…
«Добре, що хоч живим залишився, — говорили в містечку. — Хай подякує своєму янголу-хранителю».
З того часу хлопець став відчувати янгола поруч із собою. Коли Дієго залишається на самоті, янгол приходить і кладе безтілесну долоню на його груди — і тоді по тілі розливається тепло, а часом відчувається, що небесна істота обнімає його тендітними крилами, ніби прагнучи захистити від усього світу. Цікаво, як він виглядає? От якби можна було побачити… А чи приходять янголи до інших людей? Ну, окрім святих… Довкола ніхто про це не згадував, але що з того? Адже і сам він нікому не розповідає про свого».
***
«Того разу сидів у кімнаті та згадував день, коли йому відкрилося: «там» немає нічого, для людини є лише народження і смерть, а між ними — тяжкий шлях, обвіяний надією на те, що душа піде до Господа і житиме вічно. Втішна ілюзія, а насправді…
«Насправді душа житиме вічно» — промайнуло раптом. Що це? Струсонув головою, ніби намагався позбутися безглуздої думки, але вона чомусь не відпускала. «Вічно… душа житиме вічно». Скептично посміхнувся: «Ось так і придумує людина, що до неї звертається сам Господь Бог чи хоча б її янгол-хранитель» — і несподівано відчув, як по тілі розлилася хвиля жару, а шкіра навколо тім’я почала поколювати так, ніби йому на голову надягли вінок з тонесенькими колючками. «А з подібними відчуттями — тим паче так подумає», — він все ще не втрачав самовладання, хоча на простий збіг уже не виглядало. Невже це такі наслідки хвороби? «Хоч бери й молися Святій Діві про повернення здорового глузду», — і, ще не встигнувши оцінити свого жарту, відчув тиск на ліве зап’ястя, ніби хтось доторкнувся до нього пальцем.
«Діво преславная і благословенная…» — проговорив він, не усвідомлюючи добре, навіщо це робить. Серце закалатало так, ніби ось-ось вистрибне з грудей, але все одно хотілося продовжити: «Володарко наша, заступнице наша, посереднице наша, утішителько наша! З Сином своїм примири нас, Синові своєму доручи нас, Синові своєму віддай нас». На останніх словах голова запаморочилася так, що він заточився і, зробивши пару непевних кроків, упав на ліжко. Піднявся вже іншим».
Дізнаючись про минуле своєї душі, я не лише знайомлюся з історіями людей, у яких вона втілювалася. Це дає мені змогу дізнаватися більше про неї саму.
Ця творчість — акт нашого зближення: у процесі створення оповідань вища я пригадує і наново переживає своє минуле, а я безпосередньо реагую на те, що вона доносить до мене, долучаюся до її переживань. Пам’ятаю, як я плакала над текстом, співчуваючи душі, яка проходила через тяжкий досвід, і раділа, коли вона змогла прийняти дуже важливе для неї рішення.
Технічний бік справи також вартий уваги: щоб пригадувати минуле в деталях, вища я звертається до власних архівів пам’яті, переглядає їх наново, а транслюючи мені свої спогади, вона практикується в донесенні інформації до моєї свідомості. А я вчуся сприймати, те, що хоче розповісти мені моя душа.
Післямова
Описуючи свій досвід спілкування з вищою я, я ставила за мету показати моменти, які, на мою думку, можуть становити практичний інтерес для тих, хто йде тим же шляхом. Тому зупинялася на проблемах, які в мене виникали, і знайдених мною способах їх вирішення, згадувала про свої сумніви і про те, як я з ними справлялася.
«Крапля точить камінь» — п’ять років тому я прикладала цей вислів до того факту, що вищій я врешті-решт вдалося спонукати мене по-новому подивитися на світ. А тепер я бачу, що ці слова так само добре характеризують розвиток нашого контакту: повільне поступове просування вперед. Саме для того, щоб показати, якими дрібними могли бути кроки на цьому шляху, я і наводила численні приклади, навіть ті, які не могла б пригадати зараз без перечитування щоденника.
Приділяючи багато уваги технічним моментам, описуючи, як я робила те чи інше, я значно менше говорила тут про свої почуття до вищої я. Але сподіваюся, що вони прочитуються між рядків, адже мої дії були продиктовані любов’ю.
Історія нашого спілкування — це не лише численні зусилля, які докладаються з обох боків для того, щоб донести чи сприйняти інформацію, це також радість взаємного розуміння. Взаємодія з вищою я означає не тільки дотримання мною обраного нею сценарію втілення (він якраз і передбачає контакт людини зі своєю душею), але й залучення вищої я до проживання реалій мого життя, підтримку і допомогу на життєвому шляху. І про це я докладніше розповім у наступних книгах.
Читайте повну книгу «Зустріч зі своєю душею»:
Автор публикации
https://glubina.space/povist-pid-temnimi-zoryami-zmist/
https://glubina.space/u-prominni-svitanku-povist-iz-ciklu-pro-vtilennya-otael/
2 комментария
Залюбки б прочитала ваші оповідання про попередні втілення вашої ВЯ. Ви плануєте іх опублікувати?
Це складне для мене питання, я все же розмірковую про це. Може, і правда варто спробувати опублікувати хоч одне, а там уже видно буде ))) От цікаво вийде, якщо саме цей ваш коментар зрушить цю справу з місця 🙂